Ворошиловград - Сергій Вікторович Жадан

— Тобі лист прийшов, — сказав, дістаючи з кишені складений удвоє конверт. — Я вчора забув віддати.

Лист був від Каті. Адресу було написано круглими дитячими літерами. Я запхав конверт до кишені джинсів.

— Потім почитаю, — пояснив Травмованому.

Він ствердно кивнув.

Сонце рівно горіло над нами, і вітер обдував чорні від засмаги чоловічі обличчя. Всі були зосереджені й спокійні.

Паша переповідав історію про купівлю потриманого фіата, дочці на весілля, говорив, що продавець молдаванин, звідкись із Бессарабії, пригнав машину на продаж аж сюди, але забув удома документи, проте не сказав про це, доки фіата не продав, а тепер не знає, що робити — потрібно повертатись додому за документами, але немає на чому повертатись, а весілля вже зовсім скоро, і фіат майже не битий, кольору крові. Всі його втішали, радили не переживати, казали, що документи — це дурниці, що вони куплять йому всі необхідні документи, аби він не забивав голову непотрібним клопотом, а фіат, говорили, це гарний подарунок, потрібний і скромний, вони його в цьому повністю підтримують і теж подарують молодим що-небудь корисне і не сильно побите. І збоку могло видатись, що вони прямо тепер зібралися святкувати, ось лише перекурять і повернуться до весільного столу, де на них чекають дружини, сестри й гарячі аж до божевілля коханки. І лише два мобільних телефони, які тримав у руках Паша, нагадували, що до весілля ще потрібно дожити.

Кукурудзяники затримувались, і я десь подумки вже почав сподіватись, що вони взагалі не приїдуть, що все вирішиться без фінок та велосипедних ланцюгів, що ми зараз викуримо ще по одній і повалимо гуртом до колишньої їдальні, де Ернст викотить на стіл стратегічні алкогольні запаси, з нагоди успішного завершення всіх реприватизаційних процесів у регіоні, на знак нашої дружби й солідарності, на честь завершення цього гарячого літа й початку теплої осені. Вино буде запікатись на наших устах, мов кров, і ми будемо згадувати всіх наших жінок, будемо питатись про батьків і розповідати про спільних знайомих. Короткий осінній день зміниться довгим в'язким надвечір'ям, холодна сутінь протягнеться злітною смугою, і всі будуть п'яні, живі та здорові.

Вони виїхали з-за рогу й повільно покотились у наш бік. Ворота Ернст залишив відчиненими, аби всі зібрались на смузі, за огорожею, де нас ніхто не міг побачити.

Вони, мабуть, сприйняли це як добрий знак, так ніби ворог, себто ми, відкрив їм брами міста і дав три дні на пограбування ангарів та гаражів, на захоплення злітної смуги й встановлення авторитарного режиму. Виїхавши за ангари, побачили нас.

Попереду котився жовткового кольору МТЗ з двома ковшами — один стримів попереду, мов бивні, інший метлявся позаду, як хвіст. В кабіні сиділи двоє — один у тільнику, інший у робі. За МТЗ пхався джип із Ніколаічем, позаду їхала вантажівка. У кузові вантажівки стояли кілька військових, з вигляду — якісь штрафбатівці з лопатами. Гімнастерки висіли на них, наче мамині сукні на старшокласницях. Недовірливо оглядали згори циганську бригаду на мерседесах та фольксвагенах.

МТЗ вирулив поперед нас і, розбовтуючи ковшем повітря, зупинився. Двигуна, втім, не вимкнули. Той, що в тільнику, і той, що в робі, виходити не поспішали, сиділи в кабіні, як шпаки, чекаючи наказів керівництва. Керівництво стало віддалік. Першим на злітну смугу зістрибнув коротун Ніколаіч. Вбрався, як на фронт, — був у камуфляжній куртці з теплим коміром і камуфляжних штанях, з-під яких визирали синього кольору кросівки. Товстий Борман, побачивши Ніколаіча, засміявся, всі тут-таки підтримали його. Ніколаіч, розуміючи, що сміються, скоріш за все, з нього, нервово забігав навколо джипа, відчиняючи двері й випускаючи назовні головного. Головним, як і вчора, був сивий, він бадьоро ступив на асфальт, притримуючи в руках свій кейс і діловито застібаючи ґудзика на піджаку.

Діловитість його була, втім, дещо робленою — він навіть не причинив за собою двері джипа, мовби лишаючи шляхи до відступу. Та й військові, яких вони привезли, виглядали не надто войовниче. Пострибали на асфальт і тупцяли за спиною в сивого, який озирався на них, не розуміючи, чому вони за ним ховаються.

— Шура, — запитав я Травмованого, — що тепер?

— Не знаю, — відказав Шура. — Подивимось.

— У них же постанови, рішення прокуратури.

— Знаєш, — сказав на це Шура, — може, в них і немає ніякого рішення.

— Ну як це — немає?

— Та так, — відповів Травмований, — немає. На понт беруть.

Сивий рушив у наш бік, але, не дійшовши, зупинився.

За ним підбіг Ніколаіч. А вже за Ніколаічем вишикувались штрафбатівці в нечищеному армійському взутті. Сивий картинно і якось театрально чи що повернувся в бік Ніколаіча і, навіть не дивлячись на нього, почав кричати. Ніколаіч закричав у відповідь. Так вони перекрикувались якийсь час, скошуючи на нас сповнені підозри погляди, аж доки комусь із них першому не дійшло, що ми їх не чуємо за невимкненим двигуном МТЗ. Зрозумівши це, сивий аж почервонів від досади та злості, а Ніколаіч замахав руками, як домашня птиця. Трактористи, врешті, зрозуміли, що махають їм, і двигун заглушили. Стало тихо.

— Ніколай Ніколаіч, — прокашлявшись, знову почав сивий, тепер уже цілком працюючи на публіку. — Що роблять сторонні на об'єкті? — махнув він кейсом у наш бік.

— Не можу знати! — чітко по-військовому, стукнувши підборами кросівок, козирнув Ніколаіч.

— Ознайомте товаришів із рішенням сесії й починайте демонтаж, — дозволив сивий.

— Слухаю, — відповів Ніколаіч, стікаючи потом та беручись червоними плямами.

Сивий швидко розкрив кейса, дістав звідти якийсь папір, сунув Ніколаічу. Ніколаіч важко проковтнув сухе осіннє повітря, що стало йому в горлянці, й рушив до нас. Підійшовши, розгубився. Не знав, кого потрібно ознайомлювати з рішенням сесії: насамперед — Ернста, котрий вважався офіційним працівником об'єкта, чи Травмованого, котрий до об'єкта жодного офіційного стосунку не мав, проте завжди міг дати в голову, чи все ж таки циган, котрих Ніколаіч особисто не знав, але боявся. Наші дивились на нього, не приховуючи сміху. Ніколаіч відчував це й пітнів ще сильніше. Врешті, витримавши паузу, Паша різко простягнув руку. Ніколаіч із полегшенням віддав йому папір.

Паша уважно проглянув постанову і передав Борману.

Той, ковзнувши оком по написаному, передав документ далі.

Виглядала постанова підозріло. По-перше, була відбита на ксероксі, по-друге, печатки на підписах розпливлись, мов соус на скатертині, а по-третє, й самі підписи жодної довіри не викликали. Сформульовано постанову було туманно, говорилось там здебільшого про внутрішній валовий продукт та поліпшення інвестиційного клімату, про демократичні перетворення та рівень довіри до влади, а ось про передачу аеродрому в чужі руки чи про необхідність заїздити тракторами на