Ворошиловград - Сергій Вікторович Жадан

Пройшовши руками, постанова знову потрапила до Паші.

Паша пильно дивився на Ніколаіча, не відводячи від нього своїх чорних, мов смерть, очей. Ніколаіч приречено стояв перед ним, так само не відводячи очей, в яких, понад утомою та невпевненістю повільно, проте щедро розливалась ненависть. І тоді Паша підніс постанову до рота, впхав собі межи зуби й почав ретельно пережовувати, слідкуючи за реакцією Ніколаіча. Реакція була дивна — Ніколаіч увесь якось пополотнів, осідаючи в камуфляж, очима його знову пробігла втома й невпевненість, до яких відразу додались відчай та образа на цілий світ. Старанно дожувавши якісний ксероксний папір, Паша постанову проковтнув і задоволено посміхнувся. Ніколаіч обернувся до сивого, розпачливо розводячи руками й не знаходячи слів.

— Вони, — сказав. — Ви бачили? Вони з'їли. Вони її з'їли.

Сивий напружено думав. Схоже, Шура був правий, вони справді брали на понт. Навіть мінтуру підігнати не змогли, привезли якихось доходяг із лопатами, думали, ніхто їм нічого не скаже, і все завершиться тихо й спокійно.

А виявилось — усе лише починається, і починається дуже для них погано. І відступати їм, схоже, теж не було куди.

У сивого відразу забігали очі, він весь зіщулився, з останніх сил намагаючись тримати марку. Штрафбатівці ж і зовсім розкисли — якщо до цього сподівалися, що все обмежиться фізичною працею на користь місцевої олігархії, то тут раптом стало зрозуміло, що без мордобою не обійдеться, і жертвою цього мордобою стане, скоріше за все, саме їхня військова частина. І від розуміння цього кожен із них важко переминався з одного нечищеного чобота на інший.

А коли Паша проковтнув постанову, то й взагалі остання іскра надії згасла над їхніми стриженими головами.

— Починайте демонтаж! — зібравшись на силі, повторив сивий свій наказ.

Ніколаіч знову замахав руками трактористам: мовляв, давай, запускай движок, подавимо тут зараз усе на хуй. Але дивна річ — трактористи теж замахали йому у відповідь: мовляв, на хуй нада, сам дави.

— Колюня! — закричав Ніколаіч до когось із них. — Врубай, давай, Колюня!

Але обидва трактористи відчайдушно закрутили головами: мовляв, без нас, шеф, сьогодні гуляєте без нас.

— Ей, — покликав раптом Ніколаіча Шура.

Той наполохано озирнувся.

— Розслабся, — сказав Шура спокійно, ніби намагаючись усіх тут помирити. — Ти ж бачиш — вони нічого робити не будуть.

— Що значить — не будуть? — образився Ніколаіч.

— Те й значить, — пояснив Травмований, — не будуть.

І взагалі — валіть звідси. Ми тут самі якось розберемось.

Без адвокатів.

— Як це не будуть? — не слухав його Ніколаіч. Підбіг до жовтого, як сонце, МТЗ й застрибав довкола нього, намагаючись виманити трактористів. — Як це не будуть!

— Ну, ти, сука, — засичав до Ніколаіча сивий, — давай, роби щось. Давай, сука, — шипів він.

Аж тут Ніколаіч зупинився й поглянув на штрафбатівців, як на останній резерв. Штрафбатівці завмерли, намагаючись усі разом заховатись за спиною сивого, проте сивий зробив крок убік, і військові опинились просто перед Ніколаічем.

— Ви чули? — запитав Ніколаіч своє військо. — Що стоїте? Вперед!

Штрафбатівці хитнулись і рушили на нас. Зробили кілька кроків, зупинились, нерішуче тримаючись за лопати.

Паша зневажливо перезирнувся з Борманом. І тут, ліниво відштовхнувшись від свого фольксвагена, вперед виступив Аркадій. За ними підійшов Прохор. Аркадій не поспішаючи дістав свої кемели. Витягнув цигарку, запропонував Прохору, той теж узяв із пачки.

— Якщо по-чесному, — мовив Аркадій, — печатка нормальна була. Просто з підписом якась біда.

— Та ладно, — не погодився з ним Прохор, просячи підпалити.

Аркадій дістав запальничку, підніс Прохору, потім прикурив сам. Я вже розумів, чим це все завершиться.

— З підписом усе в порядку, — продовжив Прохор, солодко затягнувшись. — Печатки хуйові.

— Печатки? — із погано прихованим сарказмом перепитав Аркадій.

— Ну, — з викликом підтвердив Прохор. — Печатки.

— Да печатки — нормальні, — з жаром сказав Аркадій. — Ти їх хоч бачив, Вася?

— Сам ти Вася, — відповів йому Прохор, теж, слід зазначити, з жаром.

Аркадій акуратно забичкував сигарету і несподівано завалив Прохору з правої. Прохор покотився асфальтом, кемел вилетів йому з рота, по високій дузі полетівши в бік штрафбатівців. Але Прохор тут-таки легко підхопився й кинувся на кривдника. Аркадій згрупувався, відступив убік, і Прохор пролетів повз нього, по-бойовому виставивши вперед голову. Розвернувся й кинувся назад, на Аркадія, стрибнув йому просто в обійми, так що обидва вони, зрештою, опинились на теплому асфальті й катались ним, мов діти прибережним піском. Причому Аркадій стискав Прохору горлянку, намагаючись перекрити кисень, а Прохор бив відкритими долонями Аркадія по вухах, прагнучи його оглушити.

Ефект це справило звичний. Перелякані штрафбатівці стояли не дихаючи, аби не розбудити драконів і не привернути до себе уваги цих двох бойових слонів організованої злочинності. Ніколаіч теж, хоч і знав, старий мудило, всі місцеві закидони, а все ж розгубився і стояв блідо-зелений, так ніби обличчя йому пішло камуфляжними плямами.

І трактористи прискіпливо визирали у вікно, внутрішньо переживаючи за бійців. І зрозумівши враз, як його тут зневажають, якого клоуна з нього роблять ці цигани на побитих мерседесах, сивий важко сплюнув на асфальт і перекинув кейс із руки в руку.

— Ну, все, — сказав тихо, але так, що всі почули. — Піздєц вам. Я хотів по-мирному, але тепер вам піздєц. Ви| навіть не знаєте, який вам усім тепер піздєц, ви навіть не уявляєте. А ти, сука, — прошипів він персонально Ніколаічу, — вішайся. Ти поняв мене, сука? Вішайся тепер.

І повернувшись, швидко запхався до джипа. Машина зірвалась із місця і, різко вивернувшись, зникла за ангаром.

Військові якось мовчки, не підіймаючи очей, задріботіли до вантажівки. Спершу покидали в кузов лопати. Потім пострибали нагору самі й незабаром так само зникли за рогом.

Стало зовсім тихо. Лише Аркадій із Прохором віддихувались, сидячи на асфальті. Ніколаіч обернувся до нас, кинув по шерензі довгим важким поглядом і раптом зупинився на Ернсті. Чомусь саме на Ернсті, хоча той, здавалося б, нічого йому не завинив, просто стояв тут із друзями, весело вбиваючи час. Але Ніколаіч дивився саме на нього, і Ернст, піймавши цей погляд, теж подивився у відповідь. І так вони стояли, нікого не помічаючи й про всіх забувши. Та й на них ніхто особливої уваги не звертав — Паша пішов піднімати Аркадія з Прохором, Борман озирнувся до своїх, ділячись враженнями від побаченого, Травмований теж до когось заговорив, але я — я встиг помітити, як вони дивляться один на одного, як вони застигли, мов пси перед боєм, випікаючи одне одного очима, ніби час для них зупинився і ніби все це стосувалося лише їх двох і