Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

— Але, — сказав він знову, — якщо Бог сильніший, могутніший за диявола, то чому Бог не вб’є його, щоб той не робив більше зла?

Я був дуже вражений цим запитанням, бо, хоч і був тоді вже старою людиною, але богослов з мене був ще молодий, а казуїст досить поганий. Спочатку я не знав, що сказати. Я удав, ніби не розслухав його, і спитав, що він сказав. Та він був надто зацікавлений моєю відповіддю, щоб забути свої запитання, і повторив його достотно тими ж самими словами, що я навів вище. На той час я вже трохи опам’ятався і сказав:

— Наприкінці Бог суворо покарає його; Бог береже його для суду, щоб вкинути потім у бездонну яму, де він перебуватиме у вічному вогні.

Ця відповідь не задовольнила П’ятницю, і він повторив мої слова:

— Береже! Не розумію: чому не вбити диявола тепер, не вбити його давно?

— Ти можеш також запитати мене, — сказав я, — чому Бог не вбиває тебе й мене, коли ми чинимо тут зло та ображаємо його. Нас зберігають для каяття і для того, щоб згодом простити.

Він трохи замислився.

— Гаразд, гаразд, — сказав він надзвичайно палко, — це добре, так, виходить ви, я, диявол і все зле, все зберігається для каяття, і Бог простить усім.

Тут він знову остаточно побив мене, і це показало мені, які прості й природні здогади ведуть розумне створіння до пізнання Бога та служіння йому і як властиве це нашій природі. Адже ніщо, крім Божественного об’явлення, не може дати нам пізнати Ісуса Христа, посланого ради нашої спокути, посередника Нового заповіту й нашого оборонця коло підніжжя престолу Божого. Я сказав, що ніщо, крім Божественного об’явлення, не може утворити цього в нашій душі; і тому Євангелії Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа, а саме — Слово Боже та Дух Святий, обіцяні як керівники та просвітителі його людності, є конче потрібні навчителі душ людських у спасенному пізнанні Бога, а разом і спосіб урятуватися.

Ухилившись від продовження цієї розмови з моїм слугою, я швидко підвівся, ніби мені треба було вийти. Виславши його з якогось приводу, я почав гаряче просити Бога дати мені спроможність навчити це бідне створіння, з допомогою його Духа, сприйняти серцем світло пізнання Бога в Христі, помиривши його з самим собою. Я просив навчити мене говорити йому про Боже Слово так, щоб переконати його сумління, відкрити його очі і спасти його душу.

Коли він знову прийшов до мене, я почав з ним довгу розмову про спасіння людей визволителем всього світу і про євангельську істину, що провіщається з неба, тобто про каяття перед Богом та про віру в нашого всеблагого Господа Ісуса.

Далі, як вмів, я пояснив йому, чому всеблагий наш визволитель прибрав подоби не ангела, а нащадка Авраамового, і що через це впалі ангели не зможуть спастись, бо він прийшов тільки для загиблих овець із дому Ізраїля, і таке інше.

Просвічуючи це бідне створіння, я оперував більше щирістю, ніж знанням, і мушу признатись, що, пояснюючи йому основи, навчився й сам багато такого, чого раніше або не знав зовсім, або не обмірковував як слід. Все це, природно, спадало мені на думку, коли я шукав у своїй голові аргументів, потрібних для освічення цього бідного дикуна. Я почав запитувати сам себе частіше, ніж це бувало раніше. Чи був цей нещасний дикун корисним для мене, чи ні, — все-таки я мав підставу бути вдячним небу за те, що він прийшов до мене. Мій сум був тепер легшим для мене; моє житло стало для мене без міри приємнішим; та я думав, що протягом усього приділеного мені самотницького життя я ні разу не підвів голови, щоб подивитись на небо та пошукати там руку, що занесла мене сюди; тепер, під керівництвом Провидіння, я став знаряддям спасіння життя й душі бідного дикуна і дав йому справжнє знання релігії та християнських істин, щоб він міг пізнати Ісуса Христа і здобути вічне життя. Коли я думав про все це, таємна радість обнімала всі куточки моєї душі, і я щиро радів, що мене занесло сюди, хоч раніше часто вважав це найжахливішим з усіх лих, що будь-коли траплялись зі мною.

Весь свій вільний час я присвятив таким розмовам з П’ятницею, і вони зробили три роки нашого спільного життя приємними й цілком щасливими, коли на цьому світі можливе цілковите щастя.

Дикун став тепер добрим християнином, багато кращим за мене. Хоч я сподіваюсь — і дякую за це Творцеві — що обидва ми були втішені й поновлені каяттям. Ми могли читати Слово Боже і, слухаючи його, були не далі від Бога, ніж якби ми жили в Англії.

Я завжди намагався, читаючи Святе Письмо, пояснити йому значення прочитаного, і він своїми серйозними запитаннями допомагав мені, як я казав уже, краще вивчити Святе Письмо, ніж вивчив би я, читаючи його на самоті. Не можу не згадати тут і про те, що спостеріг я за свого самотницького життя, а саме: яке то безкрає й невимовне благодійство, що пізнання Бога та навчання про визволення нас Ісусом Христом викладене в Слові Божому так повно й легко для засвоєння й зрозуміння. Саме вже читання Святого Письма дало мені змогу зрозуміти мій обов’язок, щоб просто перейти до великої справи покутування своїх гріхів; щоб, скориставшись словом Спасителя, перейти до повного перетворення на ділі та до виконання всіх наказів Божих, без жодного людського навчителя або керівника; одного такого наказу досить, щоб просвітити дике створіння та зробити його таким християнином, рівних якому я мало знав у моєму житті.

Щодо дискусій, суперечок, сварок та змагань, що точились у світі навколо релігії, щодо тонкощів її науки, щодо проектів церковного управління, то нам вони були зовсім непотрібні, так само, як, на мою теперішню думку, непотрібні вони були й для решти світу. У нас був надійний провідник до неба, — Слово Боже, і ми мали, дяка Богові, надію, що Дух Божий навчить і напутить нас своїм словом, відкриє нам усю істину і зробить нас обох слухняними й покірними його слову. Я не бачу найменшої користі від найглибшого знання тих пунктів релігійних суперечок, що наробили стільки колотнечі в світі, — якби навіть я й набув цього знання. Але я