Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо
Іноді це давало мені нагоду спостерігати собі на диво, що, хоч з Божої волі багато створінь позбавлені можливості дати належний напрям своїм душевним здатностям, а проте, вони обдаровані ними в такій же самій мірі, як і ми. Як і у нас, у них є розум, почуття прихильності, доброта, визнання своїх обов’язків, вдячність, вірність у дружбі, здатність обурюватись несправедливістю — взагалі, все потрібне, щоб робити й сприймати добро. А коли Богові буває угодно дати їм змогу застосовувати, як належить, ці здатності, вони користуються ними так само охоче, як і ми. І мені завдавала великого суму думка, що, як доводять це деякі випадки, ми дуже мало застосовуємо всі ці здатності навіть тоді, коли вони освітлені великим світлом Божественного розуму і знанням Божого слова, поєднаним з нашим розумінням. І чому Богові вгодно було сховати це спасенне знання від стількох мільйонів душ, що, як цей бідний дикун, застосували б їх до життя куди краще, ніж це робимо ми? Ось чому я заходив іноді дуже далеко, вдираючись у межі самого Провидіння. Мені хотілося б виправити несправедливість такого довільного розподілу благ, коли світло ховають від одних, щоб віддати його іншим, і все-таки вимагають виконання обов’язків однаково від усіх. Нарешті я затримав свої думки таким висновком: по-перше, ми не знаємо, яке світло і який закон засуджують частину людства; Бог, з необхідності й природи світу, є пресвятий і всесправедливий, а тому всі ці створіння засуджені на відлучення від неба за свої гріхи проти цього світла, яке, як каже Святе Письмо, було для них законом і визнаним правилом; по-друге, всі ми лише глина в руках гончаря, і ніякий посуд не може сказати йому: «Чому ти зробив мене таким?»
Та вернімось до мого нового товариша. Він мені дуже сподобався, і я взяв собі за обов’язок навчити його всього, що могло бути для нього корисним, а головне — говорити й розуміти мої слова. Він виявив себе дуже здатним учнем, завжди веселим і завжди ретельним. Він так радів, коли розумів мене або коли йому щастило пояснити мені свою думку, що для мене була справжня втіха вчити його. Відколи він оселився зі мною, мені жилось так легко й приємно, що, коли б я міг почувати себе в безпеці від дикунів, то, напевне, без жалю погодився б лишитись на острові довіку.
Дня через два чи три по тому, як я привів П’ятницю до своєї фортеці, мені спало на думку, що треба дати йому покуштувати іншого м’яса, коли я хочу відзвичаїти його від жахливої звички їсти людське м’ясо. Отже, одного ранку, йдучи до лісу, я взяв його з собою. Я гадав зарізати козеня з моєї отари, принести його додому й зварити, але дорогою я побачив під деревом дику козу з двома козенятами. «Стій тихо!» — сказав я П’ятниці, схопивши його за руку. Подавши йому знак не рухатись, я націлився, вистрелив і вбив одне з козенят. Бідний дикун, що бачив уже, як я вбив здалека його ворога, був страшенно вражений. Він затремтів, похитнувся і трохи не знепритомнів. Він не дивився на козеня, в яке я націлився, а підняв трохи полу своєї куртки й почав мацати себе, щоб переконатись, чи він не поранений. Бідолашний гадав, мабуть, що я хотів убити його, бо впав переді мною навколішки, почав обнімати мої ноги й дуже довго говорив щось своєю мовою. Я, певна річ, не зрозумів його, але було ясно, що він просить не вбивати його.
Мені скоро пощастило переконати П’ятницю, що я зовсім не збираюсь чинити йому шкоди. Я взяв його за руку, засміявся і, показуючи на вбите козеня, наказав збігати по нього, що він і виконав. Поки він порався коло козеняти і виявляв своє здивування, не розуміючи, яким способом його було вбито, я знову зарядив рушницю. Трохи згодом я побачив на дереві, на відстані пострілу від мене, великого птаха, схожого на яструба. Бажаючи дати П’ятниці наочну науку, я покликав його до себе, показав пальцем спершу на птаха, — це насправді була папуга, хоч я прийняв її спочатку за яструба — потім на рушницю, далі на землю під тим деревом, де сидів птах, закликаючи його подивитись, як він упаде. Нарешті я вистрелив, і він справді побачив, що папуга впала. П’ятниця й цей раз перелякався, незважаючи на мої пояснення. Здивування його було тим більшим, що він не бачив, як я заряджав рушницю, і гадав, мабуть, що в ній сидить якась чарівна руїнницька сила, що на всякій відстані несе смерть людині, звіреві, птиці і взагалі всякій живій тварині. Довго ще не міг він отямитись від подиву, якого наганяв на нього кожний мій постріл; здається, коли б я дозволив йому, він почав би обожнювати мене й мою рушницю. Спочатку він не зважувався доторкнутись до рушниці і розмовляв з нею, як з живою істотою, коли був близько від неї. Він признавався мені потім, що просив тоді рушницю не вбивати його.
Коли його переляк трохи вгамувався, я наказав йому принести мені забиту птицю. Він відразу пішов, але забарився, шукаючи, бо виявилось, що папугу я не вбив, а лише поранив, і вона відлетіла досить далеко від того місця, де впала. Нарешті П’ятниця все-таки знайшов і приніс її. Бачивши, що він досі не зрозумів, як працює рушниця, я скористався його відсутністю і знову зарядив рушницю на випадок, коли б ми знову спіткали яку-небудь дичину; але нам більше нічого не трапилось. Я приніс козеня додому і того ж вечора оббілував його якомога краще. Потім я відрізав чималий кусок свіжої козлятини, зварив його в пристосованому до цього горщику, і в мене вийшов чудовий бульйон. Я поїв спершу сам, а тоді почастував П’ятницю. Бульйон дуже йому сподобався, тільки він дивувався, чому я їм бульйон та м’ясо з сіллю. Він почав жестами показувати мені, що так несмачно. Взявши в рот трошки солі, він почав відпльовуватись і вдавати, ніби його нудить від
