Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим - Даніель Дефо

Не скоро після цього почав він класти сіль у їжу, та й то дуже мало.

Отак нагодувавши його вареним м’ясом та супом, я вирішив почастувати його другого ж дня смаженою козлятиною. Я засмажив її, повісивши на мотузку над вогнищем, як це мені траплялось часто бачити в Англії. З обох боків вогнища я встромив у землю дві жердини, між ними закріпив поперечну третю, повісив на неї кусок козлятини й перевертав її, поки вона не засмажилась. П’ятниця не тямив-ся від моєї витівки, а коли він покуштував мою страву, то його задоволення не мало межі. Найкрасномовнішими жестами дав він мені зрозуміти, як подобається йому ця страва, і нарешті сказав, що ніколи вже більше не їстиме людського м’яса. Певна річ, це мене дуже втішило.

Другого дня я посадив його за роботу, наказавши молотити та віяти зерно. Спочатку я показав йому, як я робив це сам. Він швидко зрозумів і почав працювати дуже ретельно, особливо коли довідався, що це робиться для того, щоб виробляти з зерна хліб. При ньому я замісив тісто і спік хліб. Незабаром П’ятниця став справлятись з усією моєю роботою так само, як і я.

Тепер я почав відчувати, що, замість одного рота, маю два і що мені треба збільшити своє поле та сіяти більше зерна, щоб нагодувати їх. Я вибрав більшу ділянку землі і почав обгороджувати її так само, як і попереду. П’ятниця дуже ретельно й дуже охоче допомагав мені в цій роботі. Я пояснив йому, навіщо вона, сказавши, що це буде нове поле, бо нас тепер двоє, і хліба треба вдвоє більше. Його дуже зворушило, що я так дбаю про нього. Він, як умів, старався пояснити, що розуміє, наскільки тепер, коли він зі мною, побільшало в мене роботи. Він пояснив також, що буде щиро працювати, коли я дам йому роботу і покажу, як її виконувати.

Це був найщасливіший рік мого життя на острові. П’ятниця почав дуже добре говорити. Він знав назви майже всіх речей, про які я міг його запитати, і всіх місць, куди я міг його послати. Він дуже любив розмовляти зі мною. Отак я знову почав потроху користуватись своїм язиком, бо досі мав для цього дуже мало нагод — я маю на увазі розмову. Крім утіхи, якої завдавала мені розмова з ним, сама присутність цього хлопця була для мене радістю, так припав він мені до серця. Щодня більше чарувала мене його чесність та щирість. Потроху я всією душею прихилився до нього, та й він полюбив мене так, як, гадаю я, зроду не любив нікого.

Якось мені захотілось дізнатись, чи не тужить він за батьківщиною і чи не хоче вернутись туди. Тоді він уже досить вільно володів англійською мовою і міг відповідати майже на всі мої запитання. Коли я спитав його, чи перемагав коли-небудь його народ, П’ятниця посміхнувся й відповів:

— Так, так. Ми завжди битись краще. — Він хотів сказати: «Завжди б’ємось краще, ніж інші». І ми почали таку розмову:

— Ви завжди б’єтесь краще, — сказав я, — а як же трапилось, що тебе взяли в полон, П’ятнице?

П’ятниця. — Наш народ усе-таки багато побив.

Господар. — Як же побив? Коли твій народ побив їх, то як же сталося, що тебе забрали?

П’ятниця. — Їх більше, ніж мій народ у тому місці, де я був. Вони забрали один, два, три та мене. Мій народ побив в іншому місці, там, де мене не було. Там наші забрали один, два, три, велику тисячу.

Господар. — Тоді чому ж ваші не визволили вас від ворогів?

П’ятниця. — Ті повели один, два, три та мене й посадили в човен, а наш народ човна не було.

Господар. — Гаразд. А скажи мені, П’ятнице, що робить ваш народ з своїми полоненими? Теж відвозить на човнах і з’їдає, як ті?

П’ятниця. — Так, мій народ теж їсть людей; всі їдять.

Господар. — А куди вони їх відвозять?

П’ятниця. — Різні місця — куди схочуть.

Господар. — А сюди привозять?

П’ятниця. — Так, так, і сюди привозять. Різні місця.

Господар. — А ти бував тут з ними?

П’ятниця. — Так, я бував. Там бував (показав пальцем на північно-західний край острова, що був, видно, їхнім берегом).

Як я зрозумів, мій слуга П’ятниця справді бував уже тут з дикунами, що відвідували береги дальшої частини острова, і брав участь у канібальських бенкетах на зразок того, на якому згодом і сам він опинився як жертва. Коли через якийсь час я набрався духу повести його на згаданий берег, П’ятниця зараз же впізнав місцевість і розповів мені, що одного разу, коли він приїздив на острів з своїми, вони на цьому самому місці вбили й з’їли двадцять чоловіків, двох жінок і одну дитину. Він не знав, як сказати англійською мовою «двадцять», і, щоб пояснити мені, скільки осіб вони тоді з’їли, поклав двадцять камінців один коло одного і попросив мене перелічити їх.

Я розповідаю про ці розмови з П’ятницею, бо вони правлять за вступ до дальшого. Після описаної розмови я запитав його, чи далеко до континенту від мого острова та чи часто гинуть їхні човни, перепливаючи цю відстань. Він відповів, що путь цілком безпечна і що жоден із їхніх човнів не загинув, бо там течія і вітер ранками завжди в один бік, а вечорами — в протилежний. Спочатку я гадав, що течія, про яку говорить П’ятниця, залежить від припливу та відпливу, але згодом дізнався, що це вплив великої ріки Оріноко, бо саме проти її гирла лежить мій острів. А смуга землі на захід та північний захід від мого острова, яку я вважав за континент, — це був великий острів Тринідад, на північ від гирла тієї ж самої ріки. Я ставив П’ятниці тисячу запитань про цю землю та її мешканців, бо мені хотілось знати, які там береги, яке море, які племена живуть поблизу. Він дуже охоче розказував усе, що знав сам. Розпитував я його й про те, як звуться різні племена, що мешкають у тих