Щиголь - Донна Тартт
— Не знаю, — сказав я, нишпорячи в кишенях, аби з’ясувати, чи досить у мене грошей на таксі.
— Коли ти побачиш бджіл, передай їм привіт від Золотця. Скажи їм, я скоро до них приїду.
— Hey! Espera![56]
Хосе з піднятою рукою — досі у футбольній формі, він прийшов сюди прямо з гри в парку — поспішав до мене, розхитуючись, своєю атлетичною ходою.
— Гей, manito, ти вже їдеш? — запитав він, нахилившись і просунувши голову у віконце таксі. — Ти пришли нам фотографію, і ми повісимо її внизу!
Унизу в підвалі, там, де швейцари перевдягались у форму, одна стіна була обліплена поштівками та знімками з Маямі й Канкуна, Пуерто-Ріко й Португалії, що їх мешканці дому та консьєржі протягом років надсилали на Східну П’ятдесят Сьому вулицю.
— Він правильно каже! — підхопив Золотце. — Надішли нам свою світлину! Не забудь!
— Я… — Мені було сумно розлучатися з ними, але я посоромився це сказати, щоб не бути схожим на якогось гея. Тому я лише сказав: — О’кей! Тримайтеся!
— Ти також, — сказав Хосе, відступивши назад із піднятою рукою. — Тримайся якнайдалі від тих столів із блекджеком.
— Послухай, хлопче, — запитав водій таксі, — ти хочеш, щоб я тебе кудись відвіз, чи як?
— Притримай своїх коней, зараз поїдеш, — сказав йому Золотце. А тоді обернувся до мене. — У тебе буде все гаразд, Тео. — Він востаннє ляснув долонею по машині. — Щасти тобі, чувак. Ще побачимося. Бог тобі в поміч.
ІІ
— Тільки не кажи мені, — мовив мій батько, коли приїхав до Барбурів наступного ранку, щоб забрати мене в таксі, — що ти хочеш повантажити все це сміття в літак.
Бо я мав ще одну валізу, крім валізи з картиною, ту, яку підготував раніше.
— Думаю, ти перевищиш вантаж, який дозволяють перевозити одному пасажирові, — сказала Ксандра з істеричними нотками в голосі. Спекотне повітря, що висіло над хідником, давало мені змогу з відстані чути запах спрею, яким вона побризкала волосся. — Ти маєш право брати з собою лише певну, обмежену вагу.
Місіс Барбур, яка вийшла зі мною до краю тротуару, спокійно промовила:
— Думаю, він не матиме проблем і з цими двома валізами. Я завжди перевищую свій багаж.
— Але ж це коштує зайвих грошей.
— Гадаю, ця ціна здасться вам цілком поміркованою, — сказала місіс Барбур. Хоч було рано й вона не мала на собі своїх коштовностей і ще не намастилася помадою, вона навіть у сандалях і простій бавовняній сукні створювала враження жінки, бездоганно вдягненої. — Можливо, вам доведеться заплатити під час реєстрації двадцять зайвих доларів, але це не буде для вас проблемою, чи не так?
Вона і мій тато подивились одне на одного, наче двоє котів. Потім батько подивився кудись убік. Я трохи соромився його спортивного піджака, що нагадував мені надруковані в «Daily News» знімки хлопців, яких підозрювали в рекеті.
— Ти мусив попередити мене, що в тебе дві валізи, — сердито промовив він у тиші (вельми зручній для мене), яка запала після її вдалого зауваження. — Я не певен, що все це поміститься в багажник.
Стоячи на хіднику й дивлячись на відкритий багажник таксі, я міркував, чи не залишити мені валізу місіс Барбур, а потім зателефонувати їй і розповісти, що в ній зберігається. Але перш ніж я приготувався щось сказати, широкоплечий росіянин-таксист дістав із багажника сумку Ксандри, а на її місце запхав мою другу валізу, яку, завдяки кільком поштовхам, йому вдалося туди помістити.
— Бачите, все гаразд! — сказав він, з розгону зачинивши багажник і витерши з лоба піт. — М’які боки!
— Але моя сумка! — запанікувала Ксандра.
— Немає проблем, пані. Вона поїде попереду зі мною. Або позаду з вами — як захочете.
— Тоді все гаразд, — сказала місіс Барбур, нахилившись, щоб подарувати мені легкий поцілунок, такий собі жіночий повітряний поцілунок, що пахнув м’ятою й гарденіями. — Прощавайте всі, — сказала вона. — У вас буде фантастичний переліт, чи не так?
З Енді я попрощався вчора. Хоч я знав, він сумує, що я їду, проте мої почуття були ображені, що він не залишився провести мене, а поїхав із рештою родини в нібито ненависний йому будинок у штаті Мен. Щодо місіс Барбур, то вона не здавалася засмученою через те, що бачить мене востаннє, хоч я тяжко переживав, що мені доводиться покинути їхній гостинний дім.
Погляд її сірих очей, що зупинився на мені, був ясний і холодний.
— Дуже вам дякую, місіс Барбур, — сказав я. — За все. Передайте Енді мій прощальний привіт.
— Звичайно, передам, — сказала вона. — Ти був чудовим гостем, Тео.
У вологій вранішній спеці, що висіла над Парковою авеню, я стояв, затримавши її руку в моїй трохи на довше, — злегка сподіваючись, що вона скаже, аби я звернувся до неї, коли мені буде чогось треба, — але вона тільки сказала:
— Отже, щасливої тобі дороги, — і подарувала мені ще один холодний маленький поцілунок, перш ніж відійти.
ІІІ
Я не міг собі уявити, що залишаю Нью-Йорк. За все своє життя я ніколи не був поза містом довше ніж вісім днів. Дорогою в аеропорт, визираючи у вікно на щити з рекламою стрип-клубів та адвокатів із персональних справ, яких тепер довго не побачу, я раптом похолов від неприємної думки. А перегляд речей в аеропорту? Я літав небагато (лише двічі), причому один раз іще тоді, коли був у дитячому садку, й тому навіть не знав, як здійснюють цей перегляд. Просвічують багаж рентгенівськими променями? Обшукують валізи?
— Вони все відкривають в аеропорту? — запитав я боязким голосом, а потім перепитав знову, бо ніхто, схоже, мене не почув. Я їхав на передньому сидінні, щоб забезпечити романтичну самотність для батька й Ксандри.
— О, звичайно, — відповів мені водій таксі. Це був кремезний широкоплечий чоловік із Радянського Союзу з грубими рисами обличчя, спітнілими червоними щоками, схожий на розповнілого важкоатлета. — А якщо вони не відкривають якусь валізу, то просвічують її рентгеном.
— Навіть якщо я здаю валізу в багаж?
— Навіть тоді, — сказав він заспокійливим тоном. — Вони шукають вибухівку й усяке таке. Гарантують безпеку польотів.
— Але ж… — Я спробував знайти спосіб сформулювати своє запитання, не виказавши себе, проте не зміг.
— Ти не хвилюйся, — сказав водій таксі.
