Щиголь - Донна Тартт

— Я лише не можу дочекатися, коли ми покинемо це паскудне місто, — сказала Ксандра хрипким голосом.

На мить мені здалося, вона говорить до мене, та коли я озирнувся, то побачив, що вона обернулася до мого батька.

Мій тато поклав руку їй на коліно і сказав щось надто тихо, аби я міг почути. Він був у темних окулярах, відкинувся на сидінні, й було щось легке й молоде в його безвиразному голосі, щось таємниче просковзнуло між ними, коли він узяв Ксандру за коліно. Я відвернувся від них і став дивитися на нічию землю, що пробігала повз нас: довгі низькі будівлі, крамнички й гаражі, стоянки автомобілів, які виблискували під жарким уранішнім сонцем.

— Розумієш, я нічого не маю проти сімок у номері рейсу, — сказала Ксандра спокійним голосом. — А від вісімок у мене мороз поза шкірою.

— Але в Китаї вісімку вважають щасливим числом. Зверни увагу на список міжнародних рейсів, коли ми будемо в аеропорту Маккаран. Усі рейси з Пекіна — вісім, вісім, вісім.

— Знову ти зі своєю китайською мудрістю.

— Сполучення цифр — це все енергія. Зустріч неба і землі.

— Неба і землі? Звучить, як магія.

— Це і є магія.

— Та невже?

Вони шепотілися й шепотілися. У дзеркалі заднього огляду їхні обличчя здавалися тупими й були надто близько одне до одного. Коли я зрозумів, що вони хочуть поцілуватись (а це щоразу шокувало мене, хоч я бачив це багато разів), я став дивитися прямо перед собою. Мені спало на думку, що якби я точно не знав, як померла моя мати, жодна сила на землі не переконала б мене, що вони не вбили її.

IV

Поки ми стояли в черзі, щоб одержати посадкові талони, я весь закляк від страху, чекаючи, що працівники служби безпеки ось тут-таки в черзі відкриють мою валізу й дістануть звідти картину. Але сердита жінка з грубо підстриженим волоссям, чиє обличчя я досі пам’ятаю (я благав Бога, щоб ми не потрапили до неї, коли надійде наша черга), кинула мою валізу на стрічку конвеєра, навіть не подивившись на неї.

Дивлячись, як, похитуючись, вона поїхала геть до невідомого персоналу та невідомих процедур, я з жахом відчував, як мене затискає в тугому колі незнайомців, — я стояв наче голий, і всі начебто дивилися на мене. Я не був у такому густому натовпі й не бачив стільки полісменів в одному місці від того дня, коли загинула моя мати. Національні гвардійці з гвинтівками стояли у своїх одностроях біля металошукачів, озираючи натовп холодними поглядами.

Рюкзаки, валізи, сумки та дитячі візки виднілися на терміналі, доки я міг бачити. Коли ми перетнули лінію безпеки, я почув крик — то кричали, як мені здалося, моє ім’я. Я завмер.

— Ходімо, ходімо, — сказав батько, стрибаючи позаду мене на одній нозі й намагаючись зняти мокасин із другої, штовхнувши мене ліктем у спину, — не стій тут, ти затримуєш усю проклятущу чергу…

Проходячи крізь металошукач, я не відривав погляду від килима, застиглий від страху, щомиті чекаючи, коли хтось лясне мене по плечу. Верещали діти. Старі люди проминали мене у моторизованих візках. Що вони зі мною зроблять? Чи зможу я переконати їх у тому, що все не так, як воно здається? Я уявляв собі камеру зі шлакобетонними стінами, як у кіно, сердиті копи в самих сорочках гримають дверима, забудь про це, хлопче, ти нікуди не їдеш.

Коли ми проминули службу безпеки, у переповненому відлуннями коридорі я почув чіткі цілеспрямовані кроки, які зовсім близько переслідували мене. Я знову зупинився.

— Тільки не кажи мені, — промовив мій батько, обернувшись назад і за своїм звичаєм закотивши очі, — що ти там щось забув.

— Ні, — сказав я, озираючись навкруги. — Я…

Позаду нікого не було. Пасажири проминали мене по обидва боки.

— Поглянь на нього, він білий, як падлючий папір, — сказала Ксандра. — З ним усе гаразд? — запитала вона в мого батька.

— О, з ним буде все о’кей. Коли він сяде в літак, — сказав мій батько, знову йдучи коридором. — Це був тяжкий тиждень для нас усіх.

— Чорт, на його місці я б теж боялася сідати в літак, — напрямки заявила Ксандра. — Після того, що йому довелося пережити.

Мій батько, тягнучи за собою ручну поклажу, валізу на колесах, яку моя мати подарувала йому на день народження кілька років тому, знову зупинився.

— Бідолашний малий, — сказав він, здивувавши мене своїм співчутливим поглядом. — Ти боїшся, так?

— Ні, — сказав я, але надто швидко.

Останнє, чого я хотів би, — це привабити до себе чиюсь увагу або здаватися бодай на четверту частину таким переляканим, яким я насправді був.

Він насупив брови, подивившись на мене, а тоді відвернувся.

— Ксандро, — сказав він їй, задерши підборіддя, — а чому б йому не дати одну з наших штучок?

— Зрозуміла, — жваво відгукнулася Ксандра, зупинилась, щоб понишпорити в сумочці, й дістала звідти дві великі білі пігулки овальної форми.

Одну вона поклала на розкриту долоню батька, а другу подала мені.

— Дякую, — сказав батько й поклав пігулку до кишені піджака. — Ходімо знайдемо чимось запити ці штуки. Заховай її, — сказав він мені, бо я тримав пігулку між великим і вказівним пальцями, дивуючись, яка вона велика.

— Йому не потрібна ціла таблетка, — сказала Ксандра, схопивши мого батька для рівноваги за руку, коли нахилилася, щоб поправити застібку сандалі.

— Твоя правда, — сказав тато.

Він узяв у мене пігулку, спритно розламав її на дві половинки, опустив другу половинку до кишені спортивного піджака, і вони пішли попереду мене, тягнучи за собою ручну поклажу.

V

Пігулка виявилася не досить сильною, щоб цілком нокаутувати мене, але протягом усього польоту я почувався щасливим, перекидаючись туди-сюди в кондиціонованих снах. Пасажири на ближчих до мене сидіннях зашепотілися, коли безплотна стюардеса оголосила результати політної лотереї: обід і випивка на двох у ресторані «Острів Скарбів». Її неголосна обіцянка вкинула мене в сон, де я плавав у зеленаво-чорній воді, беручи участь в освітленому смолоскипами змаганні з японськими дітьми, що пірнали, шукаючи наволочку з рожевими перлами. Протягом усього цього часу літак гурчав, осяяний білим світлом і схожий на море, хоч у якусь дивну хвилину — коли, загорнутий у свою синю ковдру, я спав десь високо над пустелею, — машина, здавалося, змовкла, і я виявив, що перебуваю в стані нульового тяжіння, плаваючи горічерева в повітрі, хоч досі пристебнутий до свого крісла, що в якийсь спосіб відокремилося від