Щиголь - Донна Тартт
Коли вони повернулися додому, тітка Бесс сказала моїй матері, що вона дівчинка зіпсована і що люди, які не бояться Господа, завжди мають те, на що заслуговують.
— А продюсер, ти розумієш, — я хочу сказати, всі знали, яким був Мікі, бо він уже здобув репутацію, що з ним працювати нелегко…
— Вона цього не заслужила, — сказав я голосно, урвавши їхню розмову.
Батько й Ксандра перестали розмовляти й подивилися на мене такими очима, ніби я перетворився на отруйну ящірку.
— Тобто чому кожен це скаже? — Я не повинен був говорити вголос, проте слова незалежно від мого бажання вилітали з рота, ніби хтось натискав на кнопку. — Вона була такою чудовою людиною, і чому всі ставилися до неї так вороже? Вона ніколи не заслуговувала на те, що з нею сталося.
Батько і Ксандра обмінялися поглядами. Потім батько зажадав, щоб йому принесли чек.
ХХ
Коли ми вийшли з ресторану, моє обличчя пашіло, а у вухах лунав якийсь рев, і хоч я повернувся до помешкання Барбурів не дуже пізно, але якимсь чином, заходячи, перечепився через підставку для парасольок, наробив багато шуму, а тоді потрапив на очі місіс і містерові Барбурам і зрозумів (більше з виразу їхніх облич, ніж зі свого самопочуття), що я п’яний.
Містер Барбур дистанційним пультом вимкнув телевізор.
— Де ти був? — запитав він твердим, але приязним голосом.
Я схопився за спинку канапи.
— З батьком і… — але її ім’я вислизнуло з моєї свідомості, і я не пам’ятав нічого, крім «Кс…»
Місіс Барбур підняла брови й подивилася на свого чоловіка, ніби хотіла сказати: а що я тобі говорила?
— Що ж, лягай-но, хлопче, спати, — весело промовив містер Барбур голосом, який, попри все, допоміг мені сприймати життя з трохи меншою гіркотою. — Але спробуй не розбудити Енді.
— Тебе не нудить? — запитала місіс Барбур.
— Ні, — відповів я, хоч мене нудило; і більшу частину ночі я не спав, лежачи на верхній койці, і крутився, а кімната оберталася навкруг мене; кілька разів я стрепенувся з гучним серцебиттям, бо мені здалося, ніби Ксандра ввійшла до кімнати й говорить до мене: слова були незрозумілі, але щодо грубої модуляції її голосу я не міг помилитися.
ХХІ
— Отже, — сказав містер Барбур наступного ранку за сніданком, ляснувши долонею мене по плечу й сідаючи поруч мене, — ти добре пообідав із стариганом-татусем, ага?
— Так, сер.
Голова в мене розколювалася від болю, а шлунок скручувався від одного запаху їхніх французьких тостів. Етта ненав’язливо принесла мені з кухні філіжанку кави й дві таблетки аспірину на блюдечку.
— То він, кажеш, живе в Лас-Веґасі?
— Так і є.
— І як там він крутиться?
— Що?
— Чим він там займається?
— Ченсе… — сказала міс Барбур безвиразним голосом.
— Ну, я мав на увазі… тобто хотів запитати, — промовив містер Барбур, зрозумівши, що, мабуть, висловився не зовсім делікатно. — Де він там працює?
— Він… — почав я й відразу замовк.
Де працює мій батько? Я не мав ані найменшого уявлення.
Місіс Барбур — яка, схоже, була стурбована тим, куди завертає розмова, — хотіла щось сказати, але її випередив Платт, який сидів поруч мене.
— То від кого мені вимагати, щоб мені принесли каву? — запитав він у матері, упершись рукою в стіл і відсунувши свій стілець.
Запала моторошна тиша.
— Він її отримав, — сказав Платт, кивнувши на мене. — Він прийшов додому п’яний, а каву йому принесли першому?
Після ще однієї глухої мовчанки містер Барбур сказав — таким крижаним тоном, якого ми не чули й від місіс Барбур:
— Годі тобі, хлопче, перестань.
Місіс Барбур зсунула брови докупи:
— Ченсе…
— Ні, я тобі не дозволю більше захищати його. Іди до своєї кімнати, — сказав він Платтові. — Щоб я тебе тут не бачив.
Ми всі сиділи, дивлячись у свої тарілки, слухаючи сердите гупання Платтових ніг, що повернувся до себе, з розгону зачинив за собою двері й відразу ввімкнув гучну музику. Ніхто більше не озивався — до кінця сніданку.
ХХІІ
Мій батько — який любив робити все поспіхом, завжди прагнув «змастити колеса», як він висловлювався, — оголосив, що має намір зробити все в Нью-Йорку за тиждень і ми втрьох вирушимо до Лас-Веґаса. І він дотримав слова. О восьмій годині в той понеділок на Саттон-плейс з’явилися перевізники й стали розбирати речі в помешканні та пакувати їх у ящики. Букініст прийшов подивитися на мистецькі книжки моєї матері, а інший скупник прибув оглянути меблі, і, перш ніж я встиг це усвідомити, мій дім став зникати в мене на очах із запаморочливою швидкістю. Дивлячись, як щезають штори, як перевізники знімають зі стін картини, як вони згортають килими й виносять їх, я пригадував мультик, у якому головний персонаж витирає гумкою свій стіл, свою лампу, свій стілець, своє вікно з краєвидом, який за ним відкривається, і весь свій зручно облаштований офіс, аж доки — нарешті! — гумка зависає в тривожному морі білого.
Я геть замучився, спостерігаючи за тим, що відбувалося, але, неспроможний нічого вдіяти, блукав по квартирі й спостерігав, як вона зникає по шматочках, — схожий на бджолу, що спостерігає, як руйнують її вулик. На стіні над столом моєї матері (посеред численних вакаційних знімків та давніх шкільних фотографій) висіло чорно-біле фото з тих днів, коли вона ще працювала моделлю, зняте в Центральному парку. Різкість була дуже доброю, й найдрібніші деталі проступали з