Щиголь - Донна Тартт

Я повернувся у своє тіло, коли літак ударився об посадкову смугу й зі скрипом пострибав до цілковитої зупинки.

— Вітаємо вас із прибуттям у Лас-Веґас, штат Невада, — оголосив пілот по інтеркому. — Місцевий час у Місті гріхів: одинадцята година сорок сім хвилин ранку.

Напівзасліплений яскравим світлом, блиском скла та поверхонь, я плентався за батьком і Ксандрою через термінал і був оглушений тріскотінням гральних автоматів та музикою, що гриміла гучно й незвично для цієї пори дня. Аеропорт нагадував Таймс-сквер, що розрослася до розмірів великого торговельного центру: усюди височіли пальми, на кіноекранах з’являлися феєрверки, гондоли, танцівниці, співаки й акробати.

Довелося довго чекати, поки на вантажну стрічку виїхала моя валіза. Гризучи нігті, я не відривав погляду від щита з комодським вараном, що рекламував якесь казино: «Понад дві тисячі рептилій чекають на вас». Юрма, яка чекала свій багаж, нагадувала гурт яскраво вдягнених волоцюг, що штовхалися біля якогось третьосортного нічного клубу: засмаглі чоловіки в яскравих сорочках, крихітні азіатки, обвішані коштовностями, у величезних фірмових темних окулярах. Багажна стрічка вже зробила кілька обертів порожньою, і мій батько (якому, я бачив, страшенно хотілося закурити) став потягуватися, ходити й терти щоки суглобами пальців, як він робив, коли хотів випити. Нарешті моя валіза приїхала, останньою, — брезентова, кольору хакі, з червоною етикеткою і барвистою стрічкою, яку моя мати прив’язала до ручки. Батько одним стрибком кинувся вперед і схопив валізу, перш ніж я встиг дістатися до неї.

— Давно пора, — весело сказав він, кинувши валізу на багажний візок. — Ходімо, нам давно пора забиратися звідси до чортів.

Ми рушили до автоматичних дверей, за якими нас зустріла стіна задушливої спеки. Довгі милі запаркованих автомобілів тяглися в усіх напрямках, накриті й нерухомі. Я вперто дивився лише вперед — на блиск хромованих деталей, на обрій, що тремтів, наче розтоплене скло, — ніби якби я обернувся назад або завагався, то мене відразу зупинила б команда в одностроях. Проте ніхто не вхопив мене за комір, ніхто не звелів зупинитися. Ніхто навіть не подивився на нас.

Від спеки в мене пішла обертом голова, й коли мій батько зупинився перед новим сріблястим «лексусом» і сказав: «Ось він», я спіткнувся й мало не впав на край хідника.

— Оце твоя машина? — запитав я, дивлячись між ними.

— А що? — кокетливо промовила Ксандра, добираючись до пасажирського сидіння на своїх високих підборах, коли мій батько пікнув автоматичним замком, відчинивши дверцята автомобіля. — Вона тобі не подобається?

«Лексус»? Щодня я довідувався про стільки речей, великих і маленьких, про які конче мав би розповісти мамі, і, коли я стояв і тупо дивився, як батько заштовхує валізи в багажник автомобіля, моєю першою думкою було: вона має знати про це. Не дивно, що він не надсилав грошей додому.

Мій батько картинним жестом відкинув убік напіввикурену «вайсрой».

— О’кей, — сказав він, — стрибай усередину.

Повітря пустелі магнетизувало його. У Нью-Йорку він здавався виснаженим і потертим, але тут, у тріскучій спеці, його білий спортивний піджак і фірмові темні окуляри справляли зовсім інакше враження.

В автомобілі, який батько запустив у рух натисканням кнопки, було дуже тихо, і я спочатку не помітив, що ми їдемо. Ми плавно ковзали в глибину й простір. Мені, звиклому до трясучки на задніх сидіннях таксі, плавність і прохолода нашої поїздки здавалися чимось незвичайним, майже моторошним: коричневий пісок, нестерпна спека, глибока тиша, сміття, що застрягло в сітчастій загорожі. Я все ще почувався отупілим і невагомим завдяки пігулці, й химерні фасади та надбудови проспекту Стрип, сліпуче миготіння там, де дюни зустрічалися з небом, створювали враження, ніби ми щойно приземлилися на іншій планеті.

Ксандра та батько спокійно розмовляли на передньому сидінні. Потім вона обернулася до мене — бадьора й осяяна сонцем, виблискуючи коштовностями в яскравому світлі.

— Ну й шо скажеш? — запитала вона, дихнувши на мене сильним запахом «джусі фрут».

— Якась фантастика, — сказав я, дивлячись, як піраміда пропливає повз моє вікно, а потім і Ейфелева вежа, надто приголомшений, щоб усе це сприйняти.

— Тобі здається, що тут фантастика тепер? — сказав мій батько, постукавши нігтем по керму в такий спосіб, який нагадав мені про напружені нерви та пізні нічні сварки, після того як він приходив додому з офісу. — Зачекай, коли побачиш усе це освітленим уночі.

— А поглянь-но туди, — сказала Ксандра, перехилившись, щоб показати у вікно на боці мого батька. — Бачиш вулкан? Там бувають справжні виверження.

— Вони справді бувають, але тепер, я думаю, його ремонтують. Хоч коли він перебуває в нормальному режимі, з нього щогодини вивергається гаряча лава.

— Виїзд ліворуч, через дві милі, — сказав комп’ютеризований жіночий голос.

Карнавальні кольори, величезні клоунські голови і літери ХХХ: дивовижа оточення збуджувала мене, але й трохи лякала. У Нью-Йорку все нагадувало мені про матір — кожне таксі, кожен ріг вулиці, кожна хмаринка, яка пропливала в небі, затуляючи сонце, — але в цій гарячій мінеральній порожнечі мені здавалося, що вона ніколи не існувала; я не міг навіть уявити собі її дух, що дивився б на мене. Усі її сліди, здавалося, згоріли в гарячому повітрі пустелі.

Коли ми їхали, нереальний обрій розпадався на лабіринти паркінгів та алей, на безликі петлі торговельних центрів, крамниць електроніки й іграшок, супермаркетів і аптек, відчинених по двадцять чотири години на добу або таких, про які невідомо, коли вони відчиняються й зачиняються. Небо було широке й одноманітне, схоже на те, яке нависає над морем. Намагаючись не заснути — блимаючи проти сліпучого світла, — я загальмовано вдихав запах салону, який пахтів дорогою шкірою, і пригадав історію, яку часто розповідала мати: коли мої мати й батько ще тільки зустрічалися, він приїхав до неї на «порші», який позичив у друга, щоб справити на неї враження. Лише після того як вони побралися, вона довідалася, що насправді автомобіль йому не належав. Тоді ця історія її лише насмішила — хоч якщо брати до уваги інші, менш кумедні події, що стали відомі вже після того, як вони одружилися (наприклад, той факт, що його заарештовували ще як неповнолітнього за невідомі правопорушення), я сумнівався, що ця історія і далі здавалася їй кумедною.

— Як давно в тебе ця машина? — запитав я, урвавши розмову на передньому сидінні.

— Ну… хай йому чорт… уже понад рік, чи не так, Ксан?

Понад рік? Я ще перетравлював цю інформацію — отже, мій батько придбав цю машину (і Ксандру) ще до того, як покинув наш дім, — коли, поглянувши вгору, побачив, що мережа торговельних центрів поступилася