Лист незнайомої - Стефан Цвейг
Лаючись, підводжуся з землі… мимоволі замахуюсь кулаком, щоб заїхати бевзневі в пику, однак він спритно ухиляється… Я підіймаю велосипеда й хочу сісти на нього… Але той поганець знову підскакує до мене, хапає за велосипед й мимрить каліченою англійською мовою:
– You remain here.[32]
Ви не жили в тропіках… Ви не знаєте, яке то зухвальство, коли такий жовтошкірий негідник хапає за велосипед білого «пана» і йому, «панові», наказує залишатися на місці. У відповідь я б’ю його кулаком межи очі… він заточується, та велосипеда не випускає… його очі, його вузенькі, боягузливі очі широко розплющені й повні рабського страху… але він тримає за кермо, тримає страшенно міцно…
– You remain here, – белькоче він знову.
На щастя, в мене не було з собою револьвера, а то я неодмінно був би застрелив його.
– Геть, поганцю! – кричу тільки я.
Він, зіщулившись, дивиться на мене, а керма не пускає. Я ще раз б’ю його по голові, проте він і далі тримає велосипеда. Тоді мене охоплює лють… її вже не видно, може, вона встигла й поїхати… Я завдаю йому справжнього боксерського удару в підборіддя – такого, що він валиться додолу… Тепер велосипед мій вільний… сідаю на нього, проте він не їде… під час нашої боротьби погнулася шпиця… Гарячково, тремтячими руками пробую вирівняти її… нічого не виходить… Тоді я кидаю велосипеда серед шляху поряд із тим негідником, що встає, весь закривавлений, і відступає вбік… А потім – ні, ви не можете зрозуміти, яка це ганьба, коли європеєць там на очах у всіх… але я вже не тямив, що роблю… в мене була тільки одна думка: наздогнати її, перехопити… і я побіг… побіг, як навіжений, сільською вулицею, повз халупи, де жовтошкіра голота товпилася в дверях, щоб побачити, як біжить біла людина, як біжить доктор.
Піт заливав мені очі, коли я прибіг на станцію… Моє перше запитання було: «Де автомобіль?…» – «Щойно від’їхав…» Люди вражено дивилися на мене: я, мабуть, здався їм божевільним, коли прибіг спітнілий і заляпаний грязюкою, ще здалеку вигукуючи своє запитання… На дорозі за станцією я побачив білу хмарку диму за автомобілем… їй пощастило втекти… пощастило, як щастило зробити все, що надумала й спланувала її тверда, жорстока воля.
Але втеча їй не помогла… В тропіках між європейцями немає таємниць… усі там знають одне одного, кожна дрібниця стає подією… Не даремно простояв її шофер цілу годину перед урядовим бунгало… Через кілька хвилин я довідуюсь про все… Знаю, хто вона… що живе вона в… ну, в головному місті округи, за вісім годин їзди звідси залізницею… що вона… ну, скажімо, дружина солідного комерсанта, страшенно багата, англійка, з гарної родини… знаю, що її чоловік пробув п’ять місяців в Америці і має повернутися найближчими днями, щоб забрати її з собою до Європи…
А вона – і ця думка, немов отрута, пече мене в жилах, – вона щонайбільше два чи три місяці вагітна…
Досі я вам міг ще все розповісти зрозуміло… може, тільки тому, що до цієї миті я ще сам розумів себе… сам, як лікар, ставив діагноз свого стану. Але далі в мене почалася ніби гарячка… я вже не володів собою… тобто я добре знав, яке безглузде було все те, що я робив, але вже не міг опанувати себе… я не розумів уже самого себе… я, мов шалений, біг далі, маючи перед собою одну мету… А втім, стривайте… може, я зумію вам якось пояснити… Ви знаєте, що таке «амок»?
– Амок?… Щось пригадую… Це такий вид сп’яніння в малайців…
– Це щось більше за сп’яніння… Це сказ, подібний до собачого… напад кровожерної, безглуздої мономанії, яку не можна порівняти ні з яким видом алкогольного отруєння… Живучи там, я сам спостерігав кілька випадків цієї жахливої таємничої хвороби – коли йдеться про інших, то ми завжди дуже розумні й ділові, – та мені так і не вдалося з’ясувати її причини. Вона має якийсь зв’язок із кліматом, із тією важкою, загуслою атмосферою, що тисне на нерви, як буря, аж поки, нарешті, вони не витримають… Отже, про амок… ось як воно буває: якийсь малаєць, простий і добродушний, сидить собі й попиває своє питво… сидить отупілий, байдужий, млявий… так як і я сидів у своїй кімнаті… І враз він зривається на ноги, хапає ножа й кидається на вулицю… мчить усе далі й далі… сам не знаючи куди… Хоч би хто трапився йому на дорозі, людина чи тварина, він убиває його своїм ножем, а побачивши кров, він ще дужче лютішає… Піна виступає в нього на губах, він виє, як дикий звір… і біжить, біжить, біжить, не дивиться ні праворуч, ні ліворуч, тільки біжить із закривавленим ножем у руці, верещить і мчить своїм жахливим, неухильним шляхом… Люди по селах знають, що жодна сила не може зупинити того, кого жене амок… тому, вгледівши його, вони кричать, щоб попередити інших: «Амок! Амок!» – і всі перед ним розбігаються… а він мчить, нічого не чує, нічого не бачить навколо і вбиває все, що зустріне… аж доки його застрілять, як скаженого пса, або він сам, вкритий піною, повалиться на землю…
Я бачив таке одного разу з вікна свого бунгало… то було страшне видовисько… але тільки тому, що я бачив це, я розумію себе в ті дні… бо так, точнісінько так, так само жахливо, нерухомо дивлячись поперед себе, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч, так само нестямно кинувся я
