Лист незнайомої - Стефан Цвейг

– Найкраще було б, пані, якби я вас оглянув… Дозвольте попрохати вас… перейти до другої кімнати.

Враз вона обертається. Крізь вуаль я відчуваю її холодний рішучий погляд, спрямований просто на мене.

– Ні… в цьому немає потреби… я цілком упевнена в своєму стані.

Голос на мить замовкає. Знову брязкає в пітьмі налита чарка.

– Отже, слухайте… але спершу спробуйте вдуматись у все це. До чоловіка, якого доконує самота, вдирається жінка, вперше за довгі роки біла жінка переступає його поріг… і враз я відчуваю в кімнаті присутність чогось зловісного, якоїсь небезпеки. Я весь похолов: мене охопив острах перед непохитною рішучістю цієї жінки, що почала з бездумної балаканини, а потім раптом твердо й гостро поставила свою вимогу. Бо ж я знав, чого вона від мене хотіла, угадав від самого початку – не вперше жінки зверталися до мене з таким проханням, але ж вони приходили не так, вони приходили засоромлені, благали, плакали, заклинали врятувати їх. А тут була… о, тут була непохитна, просто чоловіча рішучість… від першої ж миті я відчув, що ця жінка сильніша за мене… що вона може накинути мені свою волю, як захоче… Але ж… але ж і в мені здіймалася якась злість… чоловіча гордість, запеклість, бо я… я вже сказав, що від першої ж миті, ба навіть раніше: ще не встиг я побачити цю жінку, як відчув у ній свого ворога.

Спершу я мовчав. Мовчав завзято і вперто. Я відчував, що вона дивиться на мене крізь вуаль, – дивиться відверто, вимогливо й хоче примусити мене заговорити. Але я так легко не піддавався. Я заговорив, проте… ухильно, несвідомо перейнявши її бездумний, байдужий тон. Я вдавав, що не розумію її, бо хотів – не знаю, чи ви зможете зрозуміти це, – хотів примусити її висловитись ясніше, а не самому пропонувати свої послуги, навпаки… я хотів, щоб вона мене просила… саме вона, за те, що прийшла така самовпевнена, така владна… А крім того, я знав, яку силу мають наді мною такі бундючні, холодні жінки.

Отож я розводився про те, що їй нема чого боятися, така млість завжди буває під час вагітності, навпаки, вона може бути навіть запорукою її нормального розвитку. Я наводив приклади з медичних журналів… Я говорив, говорив спокійно й легко, розглядаючи її випадок, як щось цілком буденне, і… все чекав, що вона мене спинить. Я знав, що вона не витримає.

І справді, вона різко перебила мене, махнувши рукою, наче відкидаючи геть усі заспокійливі розмови.

– Мене, докторе, не це турбує. Тоді, коли я народила сина, здоров’я моє було в кращому стані… а тепер я вже не та… у мене з серцем негаразд…

– Он як, із серцем негаразд? – начебто й справді стурбувався я. – Зараз послухаємо.

Я вдав, ніби встаю і йду по стетоскоп. Та вона миттю зупинила мене. Голос її звучав тепер різко і владно, наче команда.

– У мене з серцем негаразд, докторе, і я прошу вас вірити мені на слово. Я не хотіла б гаяти час на огляд – гадаю, що ви могли б мені трохи більше довіряти. Я, здається, виявила вам досить довір’я.

Тепер це вже була боротьба, відвертий виклик. І я прийняв його.

– Довір’я вимагає відвертості, цілковитої відвертості. Говоріть ясно, адже я лікар. І насамперед скиньте вуаль, сядьте ось тут, облиште книжки і всі ці викрутаси. До лікаря не приходять під вуаллю.

Вона гордо випросталась і глянула на мене. На мить вона завагалася. Потім сіла й відкинула вуаль. Я побачив її обличчя, саме таке, яке й боявся побачити: непроглядне, вольове, самовпевнене, позначене не залежною від років красою, з сірими очима, що часто бувають в англійок, – здавалося б, дуже спокійні, але бачиш, який у них сховано вогонь. Ці тонкі стиснені вуста вміють берегти таємницю. Хвилинку ми дивилися одне на одного – вона владно й допитливо, з такою холодною жорстокістю, що я не витримав і мимоволі відвів очі.

Вона злегка постукувала пальцями по столі. Отже, теж нервувалася. Раптом вона швидко сказала:

– Чи ви знаєте, докторе, чого я від вас хочу, чи, може, не знаєте?

– Здається, знаю. Але краще поговорімо навпростець. Ви хочете звільнитися від цього свого стану… хочете, щоб я допоміг вам позбутися запаморочення й млості, усунувши… усунувши причину. Так?

– Так.

Як лезо гільйотини, впало це слово.

– А чи ви знаєте, що такі справи небезпечні… для обох сторін?…

– Знаю.

– Що закон їх забороняє?

– Бувають випадки, коли їх не тільки забороняють, а, навпаки, радять.

– Але тоді потрібен лікарський висновок.

– Отже, й зробіть його. Ви ж лікар.

Ясно, твердо, навіть оком не змигнувши, вона дивилась на мене. Це був наказ, і я, слабкодухий, тремтів, захоплений демонічною силою її волі. Але я ще пручався, не хотів показати, що мене вже розчавлено. «Тільки не поспішай! Зволікай скільки можеш! Примусь її прохати», – жевріло в мені якесь невиразне бажання.

– Це не завжди залежить від одного лікаря. Але я ладен… порадитися з колегою в лікарні…