Лист незнайомої - Стефан Цвейг
– Дванадцять тисяч гульденів?… Ні, я не згоден.
Вона глянула на мене й трохи зблідла. Вона вже, мабуть, здогадалася, що відмовляюся я не через жадобу грошей. Та все ж запитала:
– Скільки ж ви хочете?
Я кинув свій холодний тон.
– Будемо грати відкритими картами. Я не гендляр… я не бідний аптекар із «Ромео й Джульєтти», що продає отруту за corrupted gold…[31] я, швидше, цілковита протилежність гендляреві… таким способом ви свого не досягнете.
– То ви не хочете зробити цього?
– За гроші – ні.
На мить між нами запала мовчанка. Стало так тихо, що я вперше почув її віддих.
– Чого ж ви ще можете хотіти?
Тепер я вже не міг себе опанувати.
– По-перше, я хочу, щоб ви… щоб ви не звертались до мене як до крамаря, а як до людини. Щоб ви, коли вам треба моєї допомоги, не тицяли зразу ж свої мерзенні гроші… а попрохали… попрохали б мене як людину допомогти вам як людині… Я не тільки лікар, у мене є не тільки приймальні години… а бувають ще й інші… може, ви саме й прийшли в таку годину…
Вона хвилинку мовчить. Потім її рот злегенька кривиться, тремтить, і вона швидко каже:
– Отже, якби я вас попрохала… то ви зробили б це?
– Ось ви вже знову торгуєтесь – ви згодні попрохати мене аж тоді, коли я наперед пообіцяю, що задовольню ваше бажання. Ні, ви спершу попрохайте мене, аж тоді я вам дам відповідь.
Вона стріпує головою, як норовистий кінь, і гнівно дивиться на мене.
– Ні, я вас просити не буду. Краще загину!
Враз мене охоплює злість, шалена, божевільна злість.
– Так? То я вимагатиму, коли ви не хочете просити. Гадаю, що мені не треба висловлюватися ясніше, – ви знаєте, чого я від вас хочу. Тоді… тоді я допоможу вам.
На мить вона остовпіла. Потім – о, я не можу, не можу сказати вам, який то був жах, – потім обличчя її наче скам’яніло, а далі… далі вона несподівано зареготала… просто в вічі мені зареготала з невимовною погордою… та погорда розтоптала мене… і водночас ще дужче сп’янила… Той зневажливий регіт був подібний до вибуху – такий раптовий, такий навальний, сповнений такої велетенської, нечуваної сили, що я… так, я… я ладен був кинутись на землю й цілувати її ноги. Це тривало одну лише мить… наче блискавка вдарила в мене… враз вона обернулась і швидко пішла до дверей.
Я мимохіть кинувся за нею… прохати вибачення, благати її… бо ж моя воля була остаточно зломлена… але вона ще раз обернулась і сказала… ні, наказала:
– Не смійте йти за мною або вистежувати мене… А то пожалкуєте.
І тільки двері грюкнули за нею.
Знов вагання. Знов мовчанка… Знов тільки шум, наче то місячне світло шуміло, ллючись потоками. І нарешті – знов той голос:
– Грюкнули двері… проте я стояв непорушно на місці… Я був ніби загіпнотизований її наказом… чув, як вона зійшла сходами вниз, як зачинила внизу двері… все я чув і всією своєю істотою рвався за нею… щоб… я не знаю, чого… щоб покликати її назад, чи вдарити, чи задушити… але бігти за нею… за нею… І все ж бігти я не міг. Мої ноги були наче спаралізовані електричним струмом… мене блискавкою влучив у саму душу її владний погляд… Я знаю, цього не можна ні пояснити, ні розповісти… вам, мабуть, смішно, але я все стояв і стояв… Минуло декілька хвилин – може, п’ять, може, й десять, – аж доки я зміг одірвати ногу від підлоги…
Та ледве я ступив ногою, як уже палав, як мене вже охопила гарячка поспіху… Я прожогом злетів зі сходів… Вона ж могла піти тільки до станції… Я кидаюся до повітки по велосипед, бачу, що забув ключа, виламую засув, аж бамбук тріщить і розлітається на цурпалки… і ось я вже на велосипеді женуся наздогін за нею… Я мушу… мушу її наздогнати, доки вона ще не сіла в автомобіль… я мушу з нею поговорити…
Я мчу, тільки дорога мигтить повз мене… і аж тепер бачу, як довго простояв отупілий там нагорі… Коли це… на повороті в лісі перед самою станцією бачу її, вона йде квапливо, рішуче, а за нею бой… Але й вона, мабуть, побачила мене, бо щось каже боєві… той зупиняється, а вона йде далі сама… Що вона задумала? Чому хоче бути сама?… Може, хоче поговорити зі мною так, щоб він не
