Лист незнайомої - Стефан Цвейг

Останні його слова вразили мене. Розпитували про мене? Може, вона? Я зразу наче переродився і, якнайчемніше подякувавши віце-резидентові за запрошення, пообіцяв, що прийду вчасно. І вчасно прийшов, навіть занадто вчасно. Чи треба вам казати, що нетерплячка пригнала мене першим у велику залу урядового будинку. Я чекав, мовчазні жовтошкірі слуги вешталися навколо мене, нечутно ступаючи босими ногами по паркеті, і, як здавалось моїй притьмареній свідомості, глузували з мене за моєю спиною. Протягом чверті години я був єдиним європейцем серед слуг, що безмовно готували все до вечірки, такий самітний, що чув цокання годинника в кишені свого жилета. Нарешті з’явилися кілька урядовців із своїми родинами, а потім сам губернатор, що почав зі мною довгу розмову; я уважно слухав його і, як мені здавалося, влучно відповідав, аж доки… доки враз у нападі якоїсь нез’ясовної нервовості втратив усю свою витримку й почав відповідати не те що треба. Хоч я стояв спиною до дверей, але зразу відчув, що ввійшла вона, що вона вже тут. Я не міг би пояснити вам, яким чином виникла в мене ця тривожна певність, але, ще розмовляючи з губернатором і прислухаючись до його слів, я відчував за собою її присутність. На щастя, губернатор швидко скінчив розмову – мені здається, що коли б він не відпустив мене, то я, знехтувавши ввічливістю, був би обернувся, таке сильне було це дивне напруження моїх нервів, так жагуче хотілось мені поглянути назад. І справді, тільки-но озирнувшись, я побачив її на тому самому місці, де несвідомо її відчув. Вона стояла в жовтій бальній сукні з глибоким викотом; матово мерехтіли, як слонова кістка, її прекрасні вузькі плечі. Стояла і розмовляла серед гурту гостей. Вона всміхалася, але мені здавалось, що на її обличчі проступає ледь помітне напруження. Я підійшов ближче – вона не могла мене бачити чи, може, не хотіла – і дивився на ту усмішку, що привітно і ввічливо грала на її тонких устах. І та усмішка знову сп’янила мене, бо вона… ну, бо я знав, що вона вдавана, що то брехня, шедевр мистецтва гри. Сьогодні середа, блиснуло мені в голові, в суботу прибуває пароплав з її чоловіком… як вона може так усміхатися, так… так самовпевнено, так безтурботно усміхатися й недбало гратися віялом, замість того, щоб розтрощити його зі страху? Я… сторонній… й дрижав уже два дні, очікуючи тієї години… я, сторонній, переживав за неї її страх, її відчай… а вона прийшла на бал й усміхається, усміхається, усміхається…

Десь позаду заграла музика. Почалися танці. Якийсь літній офіцер запросив її; вона, попрохавши пробачення, покинула своїх співрозмовників і пішла під руку з ним повз мене до другої зали. Коли вона побачила мене, по її обличчю враз пробіг вираз страшної натуги – але тільки на одну мить, потім вона (доки я ще вагався, привітатися з нею чи не привітатись) ввічливо кивнула мені головою, як випадковому знайомому:

– Добрий вечір, докторе!

Мить, і вона вже пройшла. Ніхто б не зміг здогадатися, що ховалося в погляді тих сіро-зелених очей, навіть я, я сам того не знав. Чому вона зі мною привіталася?… Чому враз пізнала мене?… Чи була це самооборона, чи крок до замирення, чи тільки збентеження з несподіванки? Не можу сказати вам, який я був схвильований, усе в мені розбурхалося до дна, ладне вихопитись назовні. Я дивився, як вона, спершись на руку офіцера, спокійно пливла залою у вальсі, з незворушним, безтурботним виразом на обличчі, а я ж добре знав, що вона… що вона, так само як і я… думає тільки про те… тільки про те, що лише нам двом серед усієї цієї юрби відома страшна таємниця… а вона танцювала вальс… У ті хвилини моя тривога, моє бажання врятувати її і мій захват були ще більші, ніж будь-коли. Не знаю, чи хто стежив за мною, але своєю поведінкою я напевне зраджував більше, ніж вона хотіла приховати, – я, бачте, ніяк не міг дивитися в інший бік, я мусив… так, я мусив дивитися на неї, я поїдав її очима, я здалеку впивався в її незворушне обличчя, чи не спаде часом хоч на мить із нього маска. Вона, мабуть, відчула мій упертий погляд, і їй стало неприємно. Коли вона верталася під руку зі своїм кавалером, вона владно блиснула на мене очима, наче наказувала відійти геть. Чоло знову перетнула зморшка гордого гніву, яку я вже раз бачив.

Але… але… я ж вам казав… мене гнав амок, я не озирався ні праворуч, ні ліворуч. Я миттю зрозумів її – той погляд казав: «Не привертай уваги! Опануй себе!» Я знав, що вона… як би це сказати?… що вона вимагає від мене стриманості тут, у залі, повній людей… я розумів, що коли б я тепер пішов додому, то завтра вона напевне прийняла б мене, що вона тільки тут, тільки тут хоче позбутися моєї настирливості, яку можуть помітити присутні, що вона – і цілком слушно – боїться з мого боку якоїсь негарної вихватки… Бачите… я знав усе, я розумів наказ у її погляді, та що ж, коли… коли те, що на мене найшло, було сильніше від розуму: мені треба було з нею поговорити. Отож я непевною ходою підійшов до гурту, де вона стояла й розмовляла, і, хоч знав лише декого з присутніх, приєднався до них, охоплений одним непереможним бажанням: чути, як вона говорить. А проте я щоразу зіщулювався, мов побитий собака, коли її погляд холодно перебігав по мені, наче то був не я, а полотняна портьєра, до якої я прихилився, або повітря, яке злегенька ворушило ту портьєру. Проте я стояв і ждав хоч єдиного слова від неї, хоч якоїсь ознаки примирення, усе стояв, не зводячи з неї тупого погляду, німий, як пень, серед загальної розмови. Безумовно, всім уже впала в око моя безглузда поведінка, бо ніхто не озивався до мене жодним словом; і їй, мабуть, завдавала муки моя присутність.

Чи довго