Італійські черевики - Хеннінг Манкелль

Я й далі лежав на тапчані, довго не мігши змусити себе підвестись, щоби поголитись і переодягнутись. Я надягнув костюм, який майже ніколи не носив. Відвиклими руками зав’язав краватку. Обличчя у дзеркалі налякало мене. Я постарів. Я скорчив міну і спустився у кухню. Почало темніти перед найдовшою в році ніччю. Термометр показував два градуси морозу. Я взяв коц і сів на лавці при яблуні. Повітря було свіже, прохолодне і незвичайно солоне. Віддалік долинали крики птахів, дедалі рідші, поодинокі.

Вочевидь, я заснув на лавці. Коли прокинувся, було вже темно. Я змерз. Була шоста година, я проспав майже дві години. Луїз стояла біля плити, коли я вернувся. Вона всміхалась.

— Ти спав, як стара бабця, — сказала вона. — Я не хотіла тебе будити.

— Я і є стара бабця, — відповів я. — Моя бабця любила сидіти на тій лавці. Вона завжди мерзла, хіба не тоді, коли мріяла про лагідний шелест беріз. Можливо, я перетворююсь у неї.

На кухні було тепло. Плита і піч були ввімкнені, вікно запотіло.

Невдовзі кухня наповнилась дивними запахами. Луїз зачерпнула ложкою з гарячого баняка.

Смак нагадував нагріте сонцем старе дерево. Кислувате й солодке, а разом із тим гірке, заманливе і чуже.

— У моїх стравах я змішую різні світи, — сказала Луїз. — Коли ми їмо, то відвідуємо оселі людей у тих частинах світу, де ніколи не були. Запахи — це наші найдавніші спогади. Дрова, якими підтримували вогонь наші предки, ховаючись у печерах та малюючи на стінах кривавих тварин, мусили пахнути точно так, як тепер. Ми не знаємо, про що вони думали, але знаємо, як пахли дрова.

— У всьому змінному є щось стале, — сказав я. — Під яблунею завжди сидить змерзла стара жінка.

Луїз куховарила наспівуючи.

— Ти подорожуєш сама, — сказав я. — А в лісі ти в оточенні чоловіків.

— Добрих хлопців повно. Але справжнього чоловіка знайти важко.

Вона заперечно підняла руку, коли я намірився продовжити.

— Не зараз, не потім, ніколи. Якщо я схочу щось розповісти, то скажу. Звичайно ж, у моєму житті є чоловіки. Але вони мої, а не твої. Я не думаю, що треба ділитися всім. Якщо надто глибоко докопуватись до всього, то виникає загроза втратити дружбу.

Я простягнув Луїз декілька кухонних рукавиць. Вони завжди були у цій кухні, я пам’ятав їх ще з дитинства. Вона взяла велику рукавицю і підняла покришку. Різко запахло перцем і цитриною.

— Буде пекти в горлі, — сказала вона. — Якщо під час їжі не пітнієш, значить, вона приготована неправильно. Їжа без таємниць наповнює шлунок розчаруванням.

Я дивився, як вона перемішувала вміст баняка.

— Жінки помішують, — сказала вона. — Чоловіки гримають, ріжуть, руйнують і рубають. А жінки тільки мішають і мішають.

Я вийшов прогулятись перед вечерею. Внизу коло пірса я враз відчув пекучий біль у грудях. Було так боляче, що я ледве терпів. Я покликав Луїз. Коли вона прийшла, мені здалося, що я непритомнію. Вона відразу присіла біля мене.

— Що з тобою?

— Серце. Стенокардія.

— Ти помираєш?

Я заволав від болю.

— Я не помираю. Біля мого ліжка стоїть баночка з синіми таблетками.

Вона відбігла. Повернувшись, подала мені одну таблетку й воду. Я тримався за її руку. Потім біль відпустив. Я геть зіпрів і тремтів усім тілом.

— Уже все минуло?

— Минуло. Це не страшно, але дуже боляче.

— Мабуть, тобі краще зараз лягти.

— Нізащо.

Ми повільно піднялись до будинку.

— Принеси пару подушок із кухонного тапчана, — мовив я. — Посидьмо трохи на сходах.

Вона повернулася з подушками. Ми притислись одне до одного, і вона поклала голову на моє плече.

— Я не хочу, щоб ти помирав. Я не витримаю, якщо ти відійдеш відразу після матері.

— Я докладу зусиль, щоб ще пожити.

— Подумай про Аґнес і її дівчат.

— Я не впевнений, чи з того щось вийде.

— Вони приїдуть.

Я обійняв її руку. Серце заспокоїлось, але десь глибоко в грудях причаївся біль. Я отримав друге попередження. Я ще міг прожити багато років. Але й на мене чигала смерть.

Наша святкова вечеря пройшла не так, як планувалось. Поївши, ми зовсім недовго сиділи за столом. Я пішов до своєї кімнати і взяв із собою телефон. У моїй спальні була телефонна розетка, якою я ніколи не користувався. Мій дідусь установив її там в останні роки життя, коли і він, і бабуся почали слабувати. Він хотів, щоби телефон був поруч на випадок, якби хтось із них двох уже не подужав зійти надто довгими чи крутими сходами. Я не міг вирішити, дзвонити чи ні. Врешті настала перша година ночі, та я на це не зважав. Я набрав номер. Вона майже відразу підняла трубку.

— Вибач, що розбудив тебе.

— Ти мене не розбудив.

— Я дзвоню, щоб запитати, чи ти прийняла рішення.

— Я розмовляла з дівчатами. Вона відмовляються навідріз, як тільки чують слово «острів». Вони не уявляють, що таке жити без дороги, асфальту й автомобілів. Це їх лякає.

— Вони мусять зробити вибір між асфальтом і тобою.

— Гадаю, я для них важливіша.

— Це означає, що ви приїдете?

— Не хочу відповідати на це запитання серед ночі.

— Але я правильно здогадуюсь?

— Так. Пора закінчувати розмову, вже пізно.

У слухавці клацнуло. Я простягнувся на ліжку. Вона не сказала це прямо, та все одно я починав вірити, що вони приїдуть.

Я ще довго не засинав. Рік тому я лежав у цьому ліжку, гадаючи, що в моєму житті вже нічого не станеться. А тепер у мене з’явилась донька й стенокардія. Життя різко повернуло кермо і змінило напрям руху.

Я прокинувся о сьомій. Луїз уже встала.

— Я мушу ненадовго поїхати до лісу, — сказала вона. — Я можу тебе залишити? Ти обіцяєш, що не помреш?

— Коли ти повернешся? — запитав я. — Якщо ти не дуже забаришся, то я житиму.

— До весни. Але в лісі я пробуду не весь час. Я поїду далі.

— Куди?

— Після того, як мене відпустила поліція, я зустріла одного чоловіка. Він хотів поговорити про печери і вкриті цвіллю наскельні рисунки. У результаті