Італійські черевики - Хеннінг Манкелль

— Близько полудня.

— Я знайду когось, хто б тебе привіз.

Вона закінчила розмову так само раптово, як і почала. Я звернув увагу, що вона була неспокійна. Напевно, вона поспішала.

О п’ятій ранку я почав прибирати. Я поміняв мішок у прадавньому пилососі й зауважив, що мій дім знову вкрився пилюкою. Сяке-таке прибирання забрало в мене три години. Скупавшись, витершись та ввімкнувши тепло, я сів за кухонний стіл, щоби зателефонувати Янсонові. Але натомість я набрав номер берегової служби. Ганс Люндман саме був у якомусь із човнів у порту, але через п’ятнадцять хвилин він передзвонив. Я запитав, чи він не міг би зустріти в порту одну жінку і привезти її до мене.

— Я знаю, що ти не маєш права брати пасажирів, — сказав я, — знаю, що це заборонено.

— Але завжди можна спланувати маршрут патрулювання коло твого острова, — відповів він. — Як звати пасажира?

— Це жінка. Ти не помилишся — вона однорука.

Ми з Гансом були подібні. На відміну від Янсона ми приховували свою цікавість і рідко задавали зайві запитання. Проте я сумніваюсь, що Ганс нишпорив у паперах та речах своїх співробітників.

Ми з Каррою обійшли острів. Було перше листопада, море дедалі більше сіріло, з дерев опадало останнє листя. Я дуже чекав приїзду Аґнес. Мені на подив, я зауважив, що це мене збуджує. У моїй уяві вона стояла на кухні гола, з обрубком замість руки. Сівши на лавці на пірсі, я фантазував про нереальну любовну пригоду. Я не знав, чого хотіла Аґнес. Але навряд, чи вона їхала сюди, щоб освідчитись мені.

Я приніс із повітки в кухню меч і сумку Сіми. Аґнес не казала, чи залишиться на ніч, та я розстелив ліжко в кімнаті з мурашником. Раніше я вирішив вивезти мурашник тачкою на старе пасовисько, що тепер заросло чагарником. Але, як завжди, до того не дійшло.

Близько одинадцятої я поголився і вибрав одяг, але, одягнувшись, вирішив поміняти його. Перед приїздом Аґнес я нервувався, як підліток. Врешті я повернувся до свого звичного одягу — темних штанів, обрізаних чобіт і грубого светра з повисукуваними нитками. Ще вранці я витяг із морозилки курку.

Я ходив по хаті, натираючи до блиску вже витерті від пилу місця. О дванадцятій я надягнув куртку й зійшов чекати до пірса. В той день пошти не було, тож Янсон не став би заважати своїм приїздом. Карра сиділа на краю пірса і наче здогадувалась, що щось має статись.

Ганс Люндман приплив на великому крейсері берегової служби. Вже здалеку чути було могутній мотор. Коли човен заплив у вхід до бухти, я підвівся з лавки. Ганс причалив лише краєм судна, бо коло пірса було мілко. Аґнес вийшла з кабіни з рюкзаком через плече. Ганс був одягнений в уніформу. Руками він обіперся на поруччя.

— Дякую за допомогу, — сказав я.

— Мені й так було по дорозі. Мушу взяти курс на Ґотлянд, щоб розшукати невідому яхту.

Ми стоячи спостерігали за тим, як відпливає велике судно. Волосся Аґнес розвівалось на вітрі. Я відчув майже нездоланне бажання поцілувати її.

— Тут гарно, — сказала вона. — Я намагалась уявити твій острів. Зараз бачу, що помилялась.

— Що ти уявляла?

— Зелень, а не самі скелі й відкрите море.

До нас підбіг пес. Аґнес здивовано на мене поглянула.

— Ти ж написав, що твій пес здох?

— Мені подарували нового. Одна полісменка. Це довга історія. Собаку звуть Карра.

Ми рушили до будинку. Я хотів узяти її наплічник, та вона заперечно похитала головою. Увійшовши до кухні, перше, що вона помітила, були Симині меч і сумка. Вона сіла.

— Це сталось тут? Я хочу, щоб ти розповів. Негайно.

Я описав їй усі ті прикрі подробиці, яких довіку не забуду. Її очі заблищали. З моїх уст лунала поховальна промова, а не клінічний опис самогубства, яке довершилось у лікарняному ліжку. Коли я замовк, вона більше нічого не питала, а лише оглянула вміст сумки.

— Чому вона це зробила? — запитав я. — Щось мусило статись, коли вона приїхала сюди? Мені б ніколи не прийшло до голови, що вона може вчинити самогубство.

— Можливо, тут вона зовсім несподівано для себе самої почулась у безпеці.

— У безпеці? Таж вона вкоротила собі віку!

— Можливо, у відчаї людині необхідно почутись у безпеці, щоб зважитись вийти назустріч смерті? Може, вона знайшла цю безпеку саме в твоєму домі? Вона справді прагнула покінчити з собою. Вона не хотіла жити. Вона порізала себе не для того, щоб попросити про допомогу. Вона порізалась, аби більше ніколи не чути відлуння власних криків у собі.

Я поцікавився, як довго Аґнес гостюватиме. Вона запитала, чи може залишитись до наступного дня. Я показав їй ліжко й кімнату з мурашником. Вона вибухнула сміхом. Звісно ж, вона не проти переночувати там. Я сказав, що на вечерю приготую курку. Аґнес зникла у ванній. Вона повернулась переодягнена та із зібраним волоссям.

Вона попросила показати їй острів. Карра йшла слідом за нами. Я розповів про той випадок, коли вона бігла за машиною і привела нас до тіла Сари Ларсон. Я зауважив, що моя балаканина заважала Аґнес. Їй хотілось насолоджуватись побаченим. Був вітряний осінній день, ріденький вересовий килим хилився під пронизливим вітром. Море було свинцевого кольору, на скелях лежали старі смердючі водорості. Поодинокі птахи здіймались із щілин у скелях і неслись за висхідними вітрами, що завжди виникають на краю скель. Ми вийшли на північний мис, звідки, перш ніж починається відкрите море, ледь видно дрібні шпичаки острівців Сілльгеллярна. Я стояв трохи осторонь і розглядав її. Здавалось, вона зачарувалась краєвидом. Потім повернулась до мене і крикнула крізь вітер.

— Одного я тобі не пробачу, а саме що більше не можу аплодувати. Це право кожної людини — мати змогу веселитись усередині, а потім виражати цю радість оплесками.

Звісно ж, я нічого не зміг на це відповісти. Та й вона сама це знала. Вона підійшла до мене і відвернулась від вітру.

— Я робила це ще малою.

— Що робила?

— Плескала у долоні, коли була на природі й бачила щось прекрасне. Невже аплодувати можна тільки сидячи в концертному залі або слухаючи чиюсь промову? Чому не можна плескати тут, стоячи серед скель? Гадаю,