Італійські черевики - Хеннінг Манкелль

— От, власне. Куди вона поділась? Хто відвіз її на материк?

— Ти. Тиждень тому. Більше ніхто не знає, що вона досі тут.

Я починав розуміти, що Луїз говорила всерйоз. Гаррієт помре тут, а ми влаштуємо похорон. Невже нам справді це вдасться? Того вечора ми більше про це не говорили. Мені погано спалося тієї ночі. Врешті я почав вірити у реальність того, про що казала Луїз.

Через два дні під час обіду Луїз різко відклала свою виделку.

— Вогнище, — промовила вона. — Я знаю, як нам розпалити вогнище так, щоб ні в кого не виникло запитань.

Я вислухав її пропозицію. Спершу я протестував, та потім зрозумів, що це чудова ідея.

Місяць зник. Зробилось так темно, що хоч в око стрель. Останні яхти того літа пливли за вітром до своїх причалів. Військово-морські сили проводили маневри на півдні архіпелагу. Вряди-годи до нас долинала ударна хвиля віддалених гарматних пострілів. Гаррієт спала вже майже цілими днями. Ми по черзі сиділи коло неї. Упродовж навчання я підпрацьовував, чергуючи при хворих уночі. Я й досі пам’ятаю, як на моїх очах вперше померла людина, біля якої я чергував. Це сталось без жодного руху чи шелесту. Той великий стрибок був безмежно малим. За нікчемно малу одиницю часу жива людина перейшла до мертвих.

Я пригадую, що думав тоді: цієї мертвої людини насправді ніколи не існувало. Смерть знищує все, що колись жило. Смерть не залишає ніяких слідів, окрім того, що мені завжди так тяжко давалось. Любов, почуття. Я втік від Гаррієт, бо вона стала мені надто близькою. А тепер вона вже помирає.

Упродовж останніх днів життя Гаррієт Луїз часто сумувала. А я ж відчував дедалі більший страх перед тим, що сам наближаюсь до моменту, який переживала Гаррієт. Я боявся майбутнього приниження і сподівався, що моя смерть буде легкою і не прикує мене до ліжка, так що не доведеться чекати переправи на той берег.

Гаррієт померла на світанку, відразу після шостої, 22 серпня. Ніч була неспокійна, знеболювальні, здавалось, не допомагали. Я саме варив каву, коли Луїз зайшла до кухні. Вона стала коло мене й зачекала, доки я порахую до сімнадцяти.

— Мама померла.

Ми пішли до кімнати, де лежала Гаррієт. Я помацав пульс і послухав серце стетоскопом. Вона справді померла. Ми сіли біля ліжка. Луїз тихо, майже безгучно плакала. А я відчував лише до болю егоїстичне полегшення від того, що це не я лежав мертвий на ліжку.

Ми просиділи мовчки з десять хвилин. Я ще раз послухав серце, та воно не билось. Тоді я накрив обличчя Гаррієт одним із вишитих бабусею рушників. Ми випили ще теплої кави. О сьомій я зателефонував до берегової служби. Слухавку підняв Ганс Люндман.

— Дякую за той вечір. Я мав би тобі подзвонити.

— І я дякую.

— Як справи в твоєї дочки?

— Все добре.

— А в Гаррієт?

— Вона поїхала.

— Андрея не вилазить зі своїх гарних блакитних черевичків. Можеш переказати це Луїз.

— Перекажу. Я телефоную, бо збираюся сьогодні спалити купу сміття, тож хтось може подумати, що в мене пожежа, і повідомити тебе.

— Посуха цього року вже скінчилась.

— Хтось може вирішити, що горить мій будинок.

— Добре, що ти попередив.

Я вийшов на подвір’я. Вітру не було. Небо вкривали хмари. Я спустився до повітки для човнів і витяг брезент, підготовлений для савана. Він просяк дьогтем. Я розстелив його на землі. Луїз одягла Гаррієт у красиву сукню, яку надягала на свято. Вона зачесала її й намалювала губи помадою. Луїз і досі плакала, безгучно, як і раніше. Якийсь час ми стояли обнявшись.

— Мені бракуватиме її, — сказала Луїз. — Я дуже сердилась на неї багато років. А тепер бачу, що вона відкрила в мені отвір. І скільки я житиму, він не закриватиметься, а віятиме смутком.

Я востаннє послухав серце Гаррієт. Її шкіра вже почала набувати характерного для мерців жовтого кольору.

Ми почекали ще годину. Опісля винесли її й замотали в брезент. Я підготував вогнище, — ми мали віддати йому її тіло, — виставивши одну із запасних каністр бензину. Ми поклали її в мій старий човен. Я покропив тіло і корпус човна бензином.

— Нам краще відійти вбік, — сказав я. — Бензин сильно спалахне. Вогонь може зачепити, якщо стояти надто близько.

Ми відступили назад. Я дивився на Луїз. Вона більше не плакала, а лише кивала. Я запалив невеликий просякнутий дьогтем клапоть і кинув його на човен.

Із тріском спалахнув вогонь. Просякнутий дьогтем брезент шипів і тріщав. Луїз схопила мене за руку. Нарешті мій старий човен став у пригоді. У ньому я відіслав Гаррієт у той інший світ, у який ні я, ні вона не вірили, але в глибині душі сподівалися, що він існує.

Поки вогонь горів, я спустився до повітки для човнів, витяг стару пилку для металу і почав розрізати нею ходунці. Через якийсь час я зрозумів, що пилка ні на що не придатна. Я поклав ходунці в плоскодонку, а разом з ними два камені на ланцюгах. Я поплив до північного мису і там скинув ходунці з ланцюгами та грузилом у воду. Поблизу не було видно ні човна на якорі, ні рибалок. Ніщо не могло зачепитися за ходунці й витягти їх на поверхню.

Дим здіймався високо вгору. Я повертався, веслуючи, і думав про те, що невдовзі припливе Янсон. Луїз сиділа навпочіпки і дивилась, як горить човен.

— Жаль, що я не вмію грати на якомусь музичному інструменті, — сказала вона. — Знаєш, що найбільше любила слухати мама?

— Здається, їй подобався традиційний джаз. Зазвичай ми слухали його в Старому місті, коли були разом.

— Ти помиляєшся. Вона любила «Sail Along Silvery Moon», сентиментальну мелодію 1950-х. Вона весь час хотіла її слухати. Я б заграла її зараз замість поховального псалма.

— Навіть не знаю, як звучить та мелодія.

Вона невпевнено почала наспівувати мелодію. Можливо, я її колись чув, але аж ніяк не у виконанні джаз-бенду.

— Я поговорю з Янсоном, — сказав я. — Скажу, що Гаррієт поїхала вчора. Я відвіз її на материк. По неї на автомобілі приїхав один родич і відвіз у лікарню в Стокгольмі.

— Скажи, що вона передавала вітання, — мовила Луїз. — Тоді він не питатиме, чому вона поїхала.

Янсон прибув,