Італійські черевики - Хеннінг Манкелль
Ми вирішили сказати правду. Гаррієт була матір’ю Луїз, а я — її батьком. Колись ми були майже одружені. А тепер Гаррієт хворіла, а проте була в змозі провести вечір за святковим столом під дубами.
Опісля, згадуючи той вечір, мені здається, що на початку ми нагадували музикантів невеликого оркестру, що взялись настроювати свої інструменти. Ми довго притирались, аж поки наша розмова зазвучала, як слід. Водночас ми їли й пили, виносили й заносили тарілки, і наш сміх луною котився понад скелями. У ту мить Гаррієт була абсолютно здорова. З Гансом вона розмовляла про сигнальні ракети, з Романою про ціни на харчі, а Янсона попросила розповісти про найдивніші посилки, які йому, як поштареві, доводилось перевозити. Це було її свято: вона правувала, диригувала і об’єднувала всі звуки в одну мелодію. Андрея мовчала, вона відразу ж приклеїлась до Луїз, а та її не проганяла. Звісно ж, ми всі напились — Янсон найшвидше, хоча й він не втратив контролю над собою. Він допомагав Луїз носити тарілки, і з його рук нічого не падало. Коли стемніло, він запалив свічки й ароматичні спіралі проти комарів, куплені Луїз. Андрея пильно вивчала дорослих. Гаррієт, сидячи по той бік столу, вряди-годи простягала руку й торкалась пучок Андреї. Ті доторки пучками навіяли на мене невимовний сум. Одна з тих, кому вони призначались, невдовзі помре, а інша так ніколи сповна й не зрозуміє, що таке життя. Гаррієт перехопила мій погляд і підняла келих. Ми цокнулися й випили.
Потім я взяв слово, зовсім до цього не готувавшись. У всякому разі я свідомо не формулював слів, перш ніж устати з промовою. Я говорив про скромність і розкіш. Про ілюзорну довершеність, що з’являлася в колі друзів прекрасного літнього вечора. Шведське літо капризне й до того ж не надто довге. Та інколи, як-от того вечора, воно буває приголомшливо красиве.
— Ви мої друзі, — сказав я. — Мої друзі та моя родина. Я був непривітним князем цього острова і не впускав вас сюди. Дякую за ваше терпіння і боюсь навіть уявити, що ви про мене думали. Я сподіваюсь, що це не востаннє ми так зустрічаємось.
Ми випили. Легкий вечірній вітерець зашумів у дубовому листі, полум’я свічок затріпотіло, а над ароматичними спіралями здійнявся дим.
Янсон дзенькнув у свій келих і підвівся. Він похитнувся, але втримав рівновагу, якийсь час мовчав, аж раптом почав співати. Найчистішим баритоном він заспівав «Аве Марія» так, що мені аж мурашки побігли по спині. Гадаю, всі присутні за столом відчули те саме. Ганс і Романа були з вигляду такі вражені, як і я. Вочевидь, ніхто й не знав, що в Янсона такий гарний голос. У мене виступили сльози. Янсон, зі всіма своїми вигаданими болячками та у вузькому костюмі, співав наче Бог, який того літнього вечора спустився до нас із небес. Тільки йому одному було відомо, чому він приховував свій голос.
Від його співу затихли пташки. Андрея слухала, роззявивши рота. Це була неймовірна, сповнена чару мить. Коли він закінчив і сів, ми всі мовчали. Врешті Ганс порушив мовчанку єдиними можливими в той момент словами:
— Хай йому грець!
На Янсона посипались запитання. Чому він ніколи давніше не співав, маючи такий голос? Та Янсон не відповідав і співати більше не хотів.
— Я лише висловив вдячність, — сказав він. — Я заспівав. Мені хочеться, щоб цей вечір ніколи не закінчувався.
Ми продовжували їсти й пити. Гаррієт відклала свою диригентську паличку, тож ми, немов по камінцях, почали перескакувати з розмови на розмову. Всі сп’яніли, Луїз та Андрея подалися в бік повітки для човнів та трейлера. Гансу заманулось танцювати з Романою. Вони з підскоком закружляли в рейнляндському, на думку Янсона, танці, а тоді вигулькнули з-за рогу будинку, витанцьовуючи вже щось на зразок гамбу.
Гаррієт тішилася. Гадаю, того вечора були хвилини, коли вона ані відчувала болю, ані думала про те, що вже зовсім скоро помре. Я налив ще вина і цокнувся зі всіма, крім Андреї. Янсон, похитуючись, відлучився справити малу нужду в кущах, Ганс і Романа тягалися за пальці, з радіо линула мрійлива фортепіанна музика, здається, щось із Шумана. Я сів поруч з Гаррієт.
— Добре, що все сталося саме так.
— Що ти маєш на увазі?
— Ми б ніколи не змогли жити разом. Врешті я б утомилась від твого постійного підслуховування і порпання в моїх паперах. Я відчувала тебе своєю шкірою, аж до сверблячки. Я кохала тебе, тож не звертала на це уваги і сподівалась, що воно мине. Так і сталось. Але тільки тоді, коли ти зник.
Вона підняла келих і глянула мені в вічі.
— Ти ніколи не був доброю людиною, — сказала вона. — Ти весь час уникав відповідальності. Ти ніколи не станеш добрим. Може, хіба кращим. Не втрать Луїз. Піклуйся про неї, і вона піклуватиметься про тебе.
— Ти повинна була розповісти, — відповів я. — Впродовж стількох років у мене була донька, а я й не знав про це.
— Звісно ж, я повинна була розповісти. Ти маєш рацію, я справді могла б розшукати тебе, якби захотіла. Але я сердилась. Це була моя помста — залишити собі твою дитину. За це мені кара.
— Яка кара?
— Я шкодую.
Янсон, похитуючись, повернувся і сів біля Гаррієт з іншого боку, не зважаючи на нашу розмову.
— На мою думку, ти унікальна жінка, — промимрив він. — Унікальна жінка, бо, не вагавшись, сіла в гідрокоптер і вирушила на кригу.
— Це була справжня авантюра, — відповіла Гаррієт. — Але я б нізащо не погодилась повторити цю подорож.
Я встав і вийшов на гору. З іншого боку будинку сюди долинали лише окремі звуки і вигуки. Мені здалось, наче я побачив бабусю на лавці під яблунею та дідуся, що, напевно, саме піднімався стежкою
