Італійські черевики - Хеннінг Манкелль
Ми більше не повертались до цієї теми. Щоразу, коли Янсон причалював до пірса, вона залишала йому нові листівки. Навіть не дивлячись на них, він клав їх до торби з поштою.
До того ж він більше не скаржився на свої болячки. Того літа, коли Гаррієт помирала в моєму домі, він наче враз видужав від своїх надуманих хвороб.
Луїз доглядала Гаррієт, тож я готував їжу. Звісно ж, насправді головною особою була Гаррієт, але Луїз управляла домом, як капітан кораблем. Я не мав нічого проти.
Спекотні дні були справжньою мукою для Гаррієт. Попри те, що я купив ще один вентилятор, краще не стало. Я не раз телефонував Гансу Люндману, щоб з’ясувати, яку погоду прогнозують метеорологи берегової служби.
— Це дуже дивна спека, — сказав він. — Не така, як завжди. Зазвичай високий тиск насувається, а потім переміщується далі, нехай навіть так повільно, що ми ледве це помічаємо. Та цього разу ситуація з тиском унікальна. Атмосферний фронт не рухається. Ті, хто пам’ятає, кажуть, що така сама спека була у Швеції гарячого літа 1955 року.
Я пам’ятав те літо. Мені було вісімнадцять, і майже весь час я проводив, плаваючи на дідусевій плоскодонній яхті. То було неспокійне літо в ритмі пульсації підліткового періоду. Я лежав голий на теплих плитах скель і мріяв про жінок. У моїх фантазіях з’являлись найкрасивіші з учительок, і вони одна за одною ставали моїми коханками.
Це було майже п’ятдесят років тому.
— Але ж мусить бути якийсь прогноз, — сказав я. — Коли ж ця спека спаде?
— На цей момент тиск не міняється. На окраїнах починаються пожежі. Горять острови, де ніколи раніше не було самозаймань.
Життя продовжувалось попри спеку. Час від часу небо на горизонті вкривалось темними хмарами, і з боку материка з гуркотом насувались грози. Часом вибивало струм, але дідусь витратив не один день для виготовлення хитромудрого громовідводу, який захищав дім та повітку для човнів.
Коли ввечері після одного з найгарячіших днів уперше наближалась громовиця, Луїз розповіла про свій страх. Більшу частину наших алкогольних запасів до свята було випито, залишилось лише півпляшки коньяку. Луїз наповнила келих.
— Я не вдаю, — сказала вона. — Мені справді так страшно.
Після цього вона взяла келих і сіла під кухонним столом. Було чути, як вона стогне після ударів блискавки й тріскоту грому. Коли гроза минула, вона вилізла з порожнім келихом і блідим обличчям.
— Не знаю чому, — сказала вона, — але більше ніщо не лякає мене так, як спалах блискавки і розлогий гуркіт грому.
— А Караваджіо малював грозу? — запитав я.
— Я впевнена, що він боявся її не менше за мене. Він часто малював те, що його лякало. Але не грозу, наскільки мені відомо.
Після блискавок наставала злива, що освіжала землю і нас. Коли гроза минала, зазвичай я заглядав до Гаррієт. Але спершу я виходив подивитись, чи нема веселки. Гаррієт лежала з високо піднятою головою — це полегшувало її болі, що виникали зі спини. Я сів на крісло обіч ліжка і взяв її тонку й холодну руку.
— Ще йде дощ?
— Уже ні. Сильні дрібні струмки стікають зі скель у море.
— А є веселка?
— Сьогодні нема.
Якусь хвилю вона лежала мовчки.
— Я не бачила кицьки, — сказала вона.
— Вона пропала. Ми шукали її, та не знайшли.
— Отож вона здохла. Коти зникають, коли відчувають, що прийшов їхній час. У деяких племенах люди теж так роблять. А ми до останнього не відпускаємо тих, хто нетерпляче чекає нашої смерті.
— Я не чекаю.
— Звичайно ж, чекаєш. Якщо ти сидиш при людині, що невдовзі помре від невиліковної хвороби, тобі не залишається нічого іншого, ніж чекати її смерті. А чекання робить нас нетерплячими.
Вона говорила уривчасто, немов піднімалась довжелезними сходами й часто мусила зупинятися, щоб перевести подих. Вона обережно простягнула руку по склянку з водою. Я подав і підтримав її голову, поки вона пила.
— Я вдячна, що ти прийняв мене, — сказала вона. — Я ж могла замерзнути тоді на кризі. Тобі б не довелося вдавати, що ти мене бачив.
— Те, що я вже раз тебе покинув, не значить, що я зроблю це знову.
Вона ледь помітно похитала головою.
— Ти стільки брехав, але так і не навчився робити це вміло. Більшість із того, що ти кажеш, повинно бути правдою. Інакше брехня не матиме сенсу. Нам із тобою прекрасно відомо, що ти міг би покинути мене й знову. Ти кидав ще когось, окрім мене?
Я задумався, перш ніж відповісти. Я хотів, щоби моя відповідь була правдивою.
— Так, — сказав я. — Ще одну людину.
— Як її звали?
— То не була жінка. То був я.
Вона повільно похитала головою.
— Нема смислу в тому порпатися. Прожитого життя не змінити. Скоро я помру. Ти ще трохи поживеш, а тоді також відійдеш. Тоді всі сліди зітруться. Світло зблиснуло в нашій із тобою пітьмі.
Вона простягнула руку і схопила мене за зап’ястя. Я відчув її швидкий пульс.
— Я хочу розповісти тобі те, про що ти, мабуть, уже здогадувався. Жодного іншого чоловіка я не любила так, як тебе. Я розшукала тебе, щоби повернути ту любов. І щоб віддати тобі твою доньку, яку я в тебе забрала. Та передовсім я хотіла померти поруч із чоловіком, якого кохала все життя. А проте, я нікого не ненавиділа так сильно, як тебе. Але ненависть завдає болю, а його в мені більше, ніж достатньо. Любов утихомирює, заспокоює і, можливо, навіть додає впевненості, через що зустріч зі смертю стає менш страшною. Не кажи мені нічого про те, що я оце розповіла. Просто повір. І поклич Луїз. Я відчуваю, що змокріла.
Я покликав Луїз — вона сиділа на сходах.
— Тут гарно, — сказала вона. — Майже так, як глибоко в лісі.
— Я боюсь густих лісів, — відповів я. — Я завжди боявся загубитись, відійшовши занадто далеко від стежки.
— Ти боїшся себе самого, і більше нічого. Те ж саме зі мною. Чи з Гаррієт. Чи з чарівною маленькою Андреєю. Чи Караваджіо. Ми боїмося самих себе або того, що нам нагадує нас в інших.
Вона зайшла до Гаррієт, щоби поміняти її підгузок. Я сів на лавці біля яблуні поруч