Італійські черевики - Хеннінг Манкелль

— Кожне слово.

— Ти, мабуть, не розумієш, про що я. Я питаю про те, що ти написав щодо свого острова і моїх дівчат.

— Звичайно, ви можете сюди приїхати.

— Я не можу в це повірити.

— Це правда.

Мені було чути лише її дихання.

— Приїжджайте сюди, — мовив я.

— Не зараз. Ще ні. Я мушу все обміркувати.

Вона поклала слухавку. Мене сповнила така ж радість, як і після прочитання листа від Луїз. Я вийшов і глянув на зорі, думаючи про те, що невдовзі мине рік, відколи Гаррієт з’явилась на кризі і моє життя почало мінятись.

Наприкінці листопада на узбережжя налетів ще один сильний шторм. Вітер віяв прямо зі сходу й ущух увечері наступного дня. Спустившись до пірса, я побачив, що вітер загрозливо хитає трейлером. За допомогою старих грузил та прибитих до берега колод мені вдалось укріпити трейлер ззаду. Вже тоді я витягнув старий електричний обігрівач і подовжувач, щоби зігріти трейлер перед приїздом Луїз.

Коли шторм минув, я обійшов острів. Східні шторми часто прибивають на берег уламки деревини. Та цього разу колод я не знайшов. Натомість на берег винесло стару кабіну від рибальского човна. Спершу мені здалося, що це була верхівка судна, яке розбилось під час шторму. Та підійшовши ближче, я зрозумів, що це всього-на-всього відірвана кабіна, яку викинуло на мої скелі. Поміркувавши якусь мить, я зайшов у дім і зателефонував Гансові Люндманові. Це таки могли бути рештки затонулого рибальського човна. Через годину прибула берегова служба. Нам удалось витягти кабіну на сушу й утримати її за допомогою троса. Ганс установив, що кабіна стара, а фактів аварії рибальського судна не було.

— Кабіна стояла на суші, налетів вітер і відніс її в море. Вона геть згнила і навряд чи колись була встановлена на човні. Вірогідно, їй десь тридцять-сорок років.

— Що мені з нею робити?

— Якби в тебе були малі діти, вони могли б у ній бавитись. А так її хіба пустити на дрова.

Я сказав, що Луїз повертається.

— Щиро кажучи, я ніяк не збагну, як ти звернув увагу на неї в газеті. Фотографія ж зовсім нечітка. Та все ж ти її впізнав.

— Хто його знає, як так сталось. Андрея скучила за нею. Не минає і дня, щоб вона не взула черевички і не запитала про Луїз. Я теж часто про неї думаю.

— Ти показав Андреї фотографію з газети?

Ганс здивовано на мене глянув.

— Звичайно.

— Такі фотографії не годиться показувати дітям. Адже Луїз на ній гола!

— Чому це не годиться? Діти не люблять, коли їм кажуть неправду. Вони не терплять брехню, зрештою, як і ми — дорослі.

Він зник за кермом і дав задній хід. Я витягнув із повітки сокиру і, вернувшись до кабіни, порубав її на дрова. Це не завдало мені клопоту, бо дерево було гниле.

Я саме закінчив роботу і не встиг розігнути спину, як груди пронизав гострий біль. Я не раз діагностував стенокардію, тож знав, що може значити цей біль. Я сів на камінь, зробив декілька глибоких вдихів, розщібнув сорочку й став чекати. Приблизно через десять хвилин біль зник. Перш ніж помалу піти в дім, я зачекав ще десять хвилин. Була одинадцята ранку. Я зателефонував Янсонові. Мені пощастило, бо в той день пошти не було. Я нічого не сказав про свій біль, а лише попросив його приїхати за мною.

— Ти дзвониш зненацька, — сказав він.

— Що ти маєш на увазі?

— Зазвичай ти попереджаєш про таке за тиждень.

— То ти можеш приїхати по мене чи ні?

— Я буду коло пірса за півгодини.

Причаливши до пристані, я сказав, що, вірогідно, повернусь того ж дня, але точного часу сказати не можу. Янсону нетерпеливилось, але я нічого йому не пояснював.

У поліклініці я розповів, що трапилось. Трохи зачекавши, я пройшов усі необхідні обстеження, зробив електрокардіограму і поговорив із лікарем. Вочевидь, він був одним із тих лікарів, які працюють водночас у декількох поліклініках, бо жодна з них не в змозі затримати їх на довший час. Його приписи й призначені ліки відповідали моїм передбаченням. Окрім цього, він виписав направлення на детальніше обстеження в лікарні.

Я зателефонував Янсонові з рецепції й попросив забрати мене. Опісля я купив дві пляшки коньяку і повернувся в порт.

Уже пізніше, повернувшись на острів, я відчув страх. Смерть випробувала мою здатність чинити опір. Я випив чарку коньяку. Потім я вийшов на скелі й голосно закричав у відкрите море. З криком я випустив свій страх, замаскований люттю.

Пес стояв на віддалі й стежив за мною.

Я більше не хотів бути самотнім. Я не хотів бути однією зі скель, яка мовчки спостерігає за невблаганним плином часу.

Третього грудня я пройшов обстеження в лікарні. Лікарі не зафіксували жодних серйозних змін у моєму серці. Завдяки лікам, рухові та правильному харчуванню я зможу залишатись у хорошій формі ще не один рік. Лікар був моїм ровесником. Я зізнався, що колись теж був лікарем, але потім почав доглядати рибальську хатину на узбережжі. Він не виявив особливого зацікавлення, але це не суперечило ввічливості, — і на прощання сказав, що я страждаю помірною формою стенокардії.

Луїз приїхала сьомого грудня. Температура знизилась, і осінь врешті почала переходити в зиму. Вночі дощова вода в щілинах скель замерзала. Луїз зателефонувала з Копенгагена і попросила, щоб Янсон її забрав. Розмову перервало, перш ніж я встиг задати їй наступне запитання. Я ввімкнув обігрівач у трейлері, начистив її черевички, позамітав і застелив свіжу постіль.

Біль уже не повторювався. Я написав листа до Аґнес і запитав, чи вона вже прийняла рішення. У відповідь вона прислала листівку. На ній було зображення картини Ван Гога, підписане двома словами: «Ще ні».

Цікаво, що подумав Янсон, прочитавши листівку.

Вийшовши на пірс, Луїз мала з собою лише той самий наплічник, із яким вона вирушала в дорогу. Я уявляв, що вона привезе величезні валізи, повні зібраного за час своєї експедиції добра. Натомість її наплічник здавався чи не меншим, ніж перед від’їздом.

Янсон, здавалось, понад усе хотів залишитись біля пірса. Я простягнув йому конверт із сумою, яку він