Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд
— Та ні. Чи не могла б ти мені сказати, навіщо ти все це робиш?
— Не знаю, Ріпе. Напевно, це своєрідна помста.
Вони йшли старим студентським містечком у ранніх сутінках. Кікі зупинилася під лампою на кронштейні, що відкидала жовтий квадрат на блакитному снігу.
— Треба керуватися здоровим егоїзмом, — сказала вона нібито сама собі. — Передусім це допоможе тобі здобути дівчину до вподоби. Коли вирішиш, що тобі взагалі потрібна дівчина.
— Я ніколи не бачив такої, як ти, — відповів Ріп. — Відколи ми розсталися минулого року, я не міг не думати про тебе, хай навіть ти й сказала мені, що це нічого не значить.
— Невже я таке сказала?
Кікі виглядала дуже гарно, і Ріп похвалив її щоки.
— Такі гарні. Дуже білі.
— Як і твої.
Вони ступили крок від світла й торкнулись обличчями морозної темряви.
— Ріпе, мене хтось чекає в «Тафті»[203], — мовила Кікі. — У суботу ввечері прийди до нашого будинку в Нью-Йорку. Там буде містер Ґіттінґз.
IV
Попри свої алфавітні футбольні команди, містер Седрик Ґіттінґз не був недоумком. Просто в нього, як і в багатьох американців, мати любила «Малого лорда Фонтлероя»[204], і природним наслідком такого вподобання стало те, що син у свої п’ятдесят років був одержимий спортивними ідеями. Кожної осінньої цілющої суботи він сприймав одинадцятьох молодиків, що вибігали на футбольне поле, як щось дуже миле, чого так і не знайшлося в житті.
Ґіттінґз був радий зустрітися з Ріпом — пошанований і вражений.
— Це була прекрасна гра, — сказав він. — Я вирвав пір’їни з дамського капелюшка й підкинув їх угору. Мабуть, і сам з ними злинув, бо після вашого тачдауна почувався легким, як птах. Коли наші програють, я занедужую. Скажіть мені, юначе, як воно з вашим звільненням із коледжу.
— Ріп не хоче покидати коледж, — промовила Кікі, — у нього серце розривається, але він не має грошей. Зрештою, наступного року в Єлі вважай що не буде команди.
— Це ж чому?! Певна річ, буде! — вигукнув містер Ґіттінґз.
Кікі подивилася на Ріпа, і той слухняно сказав:
— З лінією нападу поганенько.
— Чоловіче, та ви сам собою ціла лінія. У мене досі перед очима, як ви виходите й провадите сутичку…
— Але якщо команда не виграє, — перебила Кікі, — то професіонали не підтримають Ріпа. Як на мене, йому варто прийняти пропозицію цього західного коледжу.
— Якого коледжу? — сердито спитав Ґіттінґз.
Глянувши на Кікі, Ріп спромігся на відповідь:
— Не маю права це сказати.
— Ота купівля гравців — неподобство. Я б волів дивитися, як наша команда програє кожний матч, аніж знати, що її купили й оплатили.
— Ріп мусить думати про майбутнє, — м’яко пояснила Кікі. — Ви ж чули про багатьох спортсменів, що стають нічними сторожами та викидайлами, а то й потрапляють у в’язницю.
— У в’язницю! Я ніколи не чув про хороших футболістів, які там опинилися. Затямте собі назавжди. Якби я був суддею і переді мною стояла якась футбольна зірка, я б сказав: «Це, безперечно, якась помилка». Будь-хто з такою злагодженою дією м’язів мав би скористати з такого сумніву.
— Якщо я колись опущуся так низько, — сказав Ріп, — то сподіватимуся, що суддя буде згоден з вами.
— Звичайно ж, буде. Судді — це такі самі люди, як усі ми.
Кікі відчула, що розмова набрала понурої тональності.
— Ріп просто хоче перейти туди, де студентам вільніше живеться й можна заробляти на прожиток.
— Скільки вам пропонують на Заході? — спитав містер Ґіттінґз.
— Дуже багато, — швидко відказала Кікі.
— Були б ви дурнем, юначе, якби прийняли цю пропозицію.
— Я дуже не хотів би покинути коледж, — сказав Ріп. — Та все ж це краще, ніж в’язниця.
Ґіттінґз застогнав.
— Ви знову про в’язницю. Я не дам вам туди потрапити. Засную фонд — про випадок, якщо ви щось не те робитимете.
— Розумна річ, — заплескала в долоні Кікі. — Фонд — це те, на що він міг би покладатися.
— Я дам йому шанс із якоюсь хорошою фірмою, як тільки він закінчить коледж.
— Ідея фонду мені здається кращою.
— А мені здається, що ви дуже вже корисливі, юна леді, — зітхнув любитель футболу. — Коли йому доведеться переїздити?
— Мабуть, зараз же. Йому треба вже записатися в команду, щоб наступної осені мати право виступів за команду. Вони дуже прискіпливі.
— Прискіпливі! — пирхнув містер Ґіттінґз. — Прискіпливі! Скажіть мені відверто, скільки вони пропонують.
На той час Ґіттінґз був у невигідному становищі, адже досі не підкупив жодного спортсмена. Він не мав найменшого уявлення, скільки платять футболістам, і розцінив цю справу такою беззаконною й неприємною, що не дуже-то зважав на суму грошей. Зрештою Кікі залагодила оборудку на п’ять тисяч доларів.
V
І ось Кікі виїхала на півроку, і ось їй траплялося таке, про що тут недоречно розповідати. Є ідеалісти, які осудили б цю дівчину за те, що вона страждала від місячного світла в Гонолулу та понад італійськими озерами й мало не вийшла заміж за чоловіка, який не має нічого спільного з цим оповіданням. Мав він якусь ваду вимови, ходив у кумедній одежі, а якось щось наробив чи то пак не зміг наробити — і відтоді пропав зв’язок зі світанком, вітром та вечірніми зорями. Наприкінці жовтня Кікі поклала кінець цьому роману й поспішила повернутися до Америки.
Приїхавши, Кікі невпевнено розглянулася, чи не знайдеться чогось сподіваного, але досі незнаного. Ну звичайно ж, не Консідайна, який у складі археологічної експедиції був на Криті[205]. Натомість знайшлося втрачене почуття, і Кікі зраділа телеграмі від Ріпа Ван-Кампа. Він хотів терміново побачитися й запропонував прийти на матч у Дартмуті[206]. Дівчина поїхала туди, передчуваючи, що знайде там покинуті юні літа й утрачену торік на стадіоні «Боул» ілюзію.
Якщо цього сезону якийсь футболіст-студент і коштував п’ять тисяч доларів, то це Ріп. Він виступав за слабку команду з легкими захисниками за лінією новаків, і внаслідок цього Ріпова гра була вільною й невимушеною. У нього був свій власний стиль, якого ніколи не пробував змінити жоден тренер. Усе це було схоже не на що інше, як на узаконену форму власності, й не один чиновник даремно розраховував на Ріпа. Той прудко йшов в атаку, високо здіймаючи вгору коліна та стегна й розставивши лікті, так що у критичну мить здавалося, що його вже обхопив
