Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

Облишивши потуги на розмову, Кікі взяла в нього програмку й глянула на дані футболістів.

Лівий ґард нападу Юберт Ґ. Ван-Камп.

Ньютонська В. Ш. 5’11’’, 159 ф. 21 рік

Одноліток Консідайна, але тільки другокурсник у коледжі. У двадцять один рік чоловіки писали шедеври й командували арміями.

…а у вісімнадцять років дівчата накладали на себе руки через нерозділене кохання, або переживали-перебували його, або вдавали самі перед собою, що й кохання не було.

На наступній станції люди вийшли, й Консідайн нарешті зміг сісти поруч Кікі.

— Тепер ти можеш говорити? — спитала вона.

— Так, і це буде дуже відверта розмова. Кікі, ти мені подобаєшся більше, ніж будь-яка з моїх знайомих дівчат. Минулого літа, коли ми…

— А чи бачив ти минулого літа, як він грає?

— Хто грає?

— Ван-Камп. Я маю на увазі, якщо минулого літа ти бачив, як він грає, то чому не запропонував йому більше грошей, ніж запропонували ось ці люди без совісті?

Алекс, не усміхнувшись, подивився на неї.

— Серйозно, це те, що треба поставити…

— Ой, заткнися.

— Що це ти, Кікі?

— Іди й сам став. Я знала, що ти маєш сказати, ще дві години тому.

— Я…

— …і мені важливо те, у який спосіб мене покидають. Ось твоя обручка… помісти її у свою археологічну колекцію… запхни її в кишеню. Он той чоловік через прохід дивиться на нас… На кінокартину з цікавим сюжетом.

— Кікі, я…

— За-ткни-ся!

— Гаразд, — понуро сказав він.

— Замість того напиши мені листа, і я дам його своєму чоловікові. Може, й вийду заміж за Ван-Кампа. Насправді я рада, що ти сказав… чи то пак не сказав… коли ти робив… тобто не робив. Сьогодні я порозважаюся з іншим хлопцем. Хочу почуватися вільною. А ось і станція…

У мить, коли вони звелися на ноги, Кікі кинулася геть від Алекса, рвучко й відчайдушно пробиваючись проходом і наштовхуючись на людей. Насамкінець пройнята пристрасним бажанням утекти за всяку ціну дівчина спіймала за руку пасажира, що швидко рухався й мав право зійти першим, з розгону відбилася від нього й вилетіла з дверей на перон-набережну.

— Вибачте, — видихнула вона. — Перепро…

Це був Ван-Камп. Зніяковіла Кікі мало не бігла поряд нього, відповідаючи на його усмішку.

— Справді, ви грали чудово, — сказала вона, засапавшись. — Мене тут переслідує страшний чоловік. Чи не провели б ви мене до таксі? Їй-бо, я ні краплинки не випила, але він розбив моє серце. І це відбилося на мені так само, як скляночка спиртного.

Вони поспішали доріжкою — злітно-посадковою смугою — до тихої мармурової гробниці Великого центрального вокзалу[198].

— То ви не можете повернути його собі?

Ван-Камп запитав це не зовсім усерйоз, але Кікі не зважала.

— Ой, ваше бідне обличчя! — вигукнула вона. — Ви таки були неперевершені. Я дивилася гру разом із гарвардцем, і вона його просто пригнітила. Та ні, я не намагатимусь повернути його. Спершу думала, що спробую це зробити, але в останню хвилину передумала.

Вони дійшли до стоянки таксі. Ван-Кампові їхати до центру. Чи не можна було б підвезти Кікі?

— О, будь ласка!

У машині вони дивились одне на одного у світлі бентежливих перших вогнів, що блимали у вікні. Ван-Камп мав блакитні очі, викувані із заліза й пофарбовані попелястим золотом. Він був сором’язливий і скутий, але, цілком певно, за все своє життя не зробив жодного скутого руху.

Зауваживши це, Кікі враз поринула в порожнечу й зненацька перетворилась на таку дівчину, що йому до пари. Наодинці з Ван-Кампом вона не мала інших планів, крім таких, що могли б поєднати їх обох. Він мав піти на якусь зустріч, та вже за кілька хвилин не дуже й квапився на неї. Кікі прозвала його Ріпом[199], перш ніж вони замовили вечерю.

— Я мало не вступив до Гарварду, — признався їй Ван-Камп. — Якийсь час подумував стати футболістом-професіоналом, але вирішив здобути освіту.

— Скільки вам платять?

— Мені? Та нічого не платять.

— Я гадала, що вся річ у грошах.

— Я б хотів, щоб так воно й було. Мої знайомі хлопці в коледжах на Заході заробляють по сотні за місяць. Все, що я заробив, — це позика. І, звичайно, я безплатно харчуюся за столом для спортсменів в університетській їдальні, але за це мушу відробляти. Маю з півдесятка різних обов’язків у студентському містечку.

— Це несправедливо, — розсудила Кікі. — Вони мали б вам платити. Ви ж залучаєте людей на матчі, щоб спостерігати за вами. У вас є щось цінне на продаж, як-от…

— Як-от мозок. Ну ж бо, скажіть це. Часом сам дивуюся, чому я вступив до коледжу.

— Так чи сяк, а вони повинні платити вам за те, що ви в цій команді.

— А ви не проти ось так їм сказати?

Що кілька хвилин Кікі здригалася, згадуючи Алекса Консідайна. Цікаво, чи він тепер шкодує; цікаво, чому це він розлюбив: може, Кікі щось не те зробила або не так повелася; а може, знайшлась якась інша дівчина. І кожного разу вона пильно придивлялася до Юберта Ґ. («Ріпа») Ван-Кампа (вага 159 фунтів, зріст 5 футів 11 дюймів) і думала, що ніхто ніколи не був такий вродливий.

Вони пішли до танцю, й коли оркестр грав «Проминуло» і «Втрачено»[200], Кікі почувалася спустошеною і боязкою, бо минулого місяця танцювала під цю музику з Консідайном. Та коли зазвучала «Цяця»[201], все було добре, бо танцювалося з Ван-Кампом зовсім інакше — чудно й дуже приємно водночас. Потім у таксі Кікі цілувала його — майже самовіддано, до такої міри, якої він хотів. Кілька годин вона вела благородну гру, аж поки Ван-Камп став дивною неясною постаттю когось дуже близького, не незнайомця й не зовсім приятеля.

II

О четвертій годині наступного дня Ван-Камп завітав до дому Кікі й нітився від такої пишноти.

— Як гадаєш, що я робила весь день? — спитала вона. — Читала спортивні рубрики в газетах. Чи бачив ти ось це?

Давид був лайнмен. І був не один Голіаф, а сім. Ось так кажуть сьогодні у Нью-Гейвені після однієї з найзапекліших ігор серії Єль — Гарвард за останні шістдесят років. Ґард, що важить 159 фунтів, перебрав славу від прудких захисників…

— Не може