Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

Фіцджеральд залишив цих двох головних героїв такими, як були. Однак його турбувало найменування справжніх коледжів, тож подав фіктивну назву школи Ван-Кампа й розглядав можливість перейменувати Єль на Принстон — свою альма-матер. Він працював над оповіданням у червні 1937 року, але відклав його, коли приїхав до Лос-Анджелеса, уклавши новий контракт із кінокомпанією «Метро-Ґолдвін-Маєр», і відразу взявся працювати над сценаріями. У жовтні 1937-го автор, і далі маючи на думці оповідання, яке перейменував на «Гру в офсайді», та «Прийом у дантиста», пише Оберові: «Стосовно цих оповідань. Я маю намір щось із ними зробити, але, цілком певно, відкладу це, аж поки дам лад “ТРЬОМ ТОВАРИШАМ”; як я вже сказав Вам, це справа трьох тижнів. Тоді або візьму тиждень відпустки, або просто знайду час якось попрацювати рано-вранці. Тож скажіть у “Кольєрзі”, щоб не хвилювалися про це. Що довше я чекатиму, то краще налаштуюся на свіжу точку зору. (…) І перше, і друге настільки близьке до здійснення, що я впевнений: із написанням не буде жодного клопоту». Оберова картотека свідчить, що він так і не надіслав іншої чернетки й зрештою редакція повернула Фіцджеральдові всі версії оповідання.

I

Сонце ясно освітлювало Кікі, жваве листопадове сонце, блакитнувате в течії сигарет натовпу. Вершило над нею правосуддя як над привабливою особою, променисто щасливою, але Кікі запевняла себе, що такий стан справ не може довго тривати.

«…бо наразі я одна з тих жахливих людей, у яких є все».

Звичайно ж, вона перебільшувала, адже й інші голови поростали такою самою золотою стріхою, щоб осявати північні зими, інші очі теж занурювалися в той самий блакитний димок зачарування. [І її рот аж ніяк не самотньо виявляв потужність на стадіоні «Єль-Боул». Та ще й, безсумнівно, там завмирали й інші серця, переповнені почуттями, як готелі постояльцями. Але тут, на самому початку, зобразимо Кікі як найщасливішу дівчину у світі.]

І поки ця мить тривала, сяяла й зіслизала у вічність, чоловік поруч Кікі — безмежно жаданий, нескінченно чарівливий Консідайн — мовив щось таке, що порушило рівновагу дівчини на самій вершині.

— Я хотів би всерйоз поговорити з тобою після гри, — сказав він. Не взяв її за руку, не глянув у вічі — лишень пильно вдивлявся в гравців на полі, і не в них втупився, а в далечінь.

— Про що? — спитала Кікі. — Скажи мені зараз.

— Не зараз. — Сутичка закінчилася падінням, і Консідайн кинув оком на програмку матчу. — Знову шістнадцятий номер, той малий ґард нападу[197] — Ван-Камп. Важить усього сто п’ятдесят дев’ять фунтів, а сам зупиняє кожну атаку лайнменів.

— Він за нас грає?

— Ні, за єльську команду, а не мав би в ній бути, — сердито відповів Консідайн. — Його купили, Господи Боже! Купили все тіло й душу.

— Шкода, — з ввічливості сказала вона. — А чому Гарвард не зробив такої пропозиції за саме тільки тіло?

— Ми такого не робимо, а ці люди не мають совісті. Ось глянь, яка атака! Подивись, як він прорвав лінію. Його не стримаєш і не звалиш.

Кікі на те не дуже зважала — здогадувалася, що не все гаразд на сонячному лиці.

Та якщо й усе негаразд, то дарма — нема ж бо нічого такого, чого б вона не зуміла виправити. Алекс Консідайн мав усе, торік у Кембриджі він став Людиною надії, і Кікі боготворила його.

У перерві після двох чвертей стугоніли великі барабани, вийшло сонце, між рядами перегукувалися люди, ціла низка їх проштовхувалася повз Кікі й Алекса.

— Я ніколи не бачив лайнмена, що так верховодив би в грі, як цей Ван-Камп, — зауважив Консідайн. — Був би красень, якби мав на собі червону футболку.

У третій чверті цей ідеал заблокував удар із рук і сам такий виконав. За кілька спроб його команда здобула очки, а решта гри стала запаморочливим летом довгих пасів у стратосфері шаленого галасу. Враз усе закінчилося. Разом із притихлою переможеною половиною глядачів Кікі й Алекс вийшли зі стадіону, на квапливих півгодини зустрілися з друзями й метнулися до поїзда. Їм би тепер побути віч-на-віч, але знайшлося тільки одне місце, і Консідайн сів половиною задка на бильце, а друга половина залишилася в переповненому пасажирами проході.

— Кортить мені дізнатися, що в тебе на думці, — сказала Кікі.

— Почекай, поки доїдемо до Нью-Йорка.

— А про що йдеться? Мусиш сказати. Про нас?

— Ну… так.

— А що саме про нас? Невже з нами не все гаразд? Хіба ми не на висоті? Я ж не чекатиму дві години, щоб з’ясувати. — Мовивши це, Кікі безтурботно додала: — Покинеш мене, але не хочеш робити це привселюдно.

— Кікі, я тебе прошу.

— Тоді дозволь мені поставити тобі кілька запитань. Перше: чи кохаєш мене? Ні, цього я не спитаю, бо трохи боюся. Замість того щось повідомлю. Я кохаю тебе, хай навіть ти й маєш сказати мені щось жахливе.

Кікі зауважила, що Алекс беззвучно зітхає.

— Тоді це й справді жахливе, — сказала вона. — Тоді це саме те, про що я й думала… — вона змовкла. У цій паузі не було ні крихти безтурботності. Щоб не розплакатися, дівчині довелося змінити тему.

— Подивись он на того чоловіка через прохід, — шепнула Кікі. — За моїми плечима кажуть, що це Ван-Камп, єльський футболіст.

Алекс розглянувся навколо.

— Мабуть, ні. Він не поїхав би до Нью-Йорка так рано. Хоча схожий на Ван-Кампа.

— Це таки він, з оцими жахливими подряпинами. Якби не вони, був би з нього красень.

— Це тому, що він відчайдушно грає.

— А проте він вродливий. Справді, один із найгарніших чоловіків, яких я коли-небудь бачила. Ти міг би нас і познайомити.

— Я з ним не знайомий. Так чи інакше, а він не розбере слів. Хіба що сигнали йому подавай.

Це було перше легке зауваження, яке він зробив за все пообіддя, й у Кікі спалахнула надія. Ба, зразу ж на його обличчя повернулася ще тяжча понурість, неначе після сміху на похороні.

— Може, він великий математик і мислить числами, — невесело торочила вона далі. — Може, вчиться в Ейнштейна… Але той у Принстоні.

— Б’юся об заклад, що він наймав репетитора, щоб скласти іспит.

— Я сама наймала, коли молода була. Ти не переконаєш мене, що це якийсь тупак.

Алекс глузливо зиркнув на неї.

— Тобі ж усілякі подобаються,