Молоко з медом - Іоанна Ягелло
— Але акушерка сказала…
— Ой, діти, діти, — знову похитала головою санітарка. І глянула на Оскара.
— Отак воно, коли діти народжують дітей. Безвідповідальність.
— Але я…
— Нічого не кажіть. Займіться краще дівчиною.
Оскар захихотів, коли та вийшла. Загалом усе ставало кумедним, якби, звісно, не було дуже серйозним. І якби Лінка не плакала від болю.
Виявилося, що розкриття вже сім сантиметрів, і можна вколоти знеболювальне. Ну, на це він уже точно не хотів дивитися. Устромляють голку в хребет, бр-р-р. Коли група анестезіологів вийшла з палати, і Оскар повернувся, то побачив Лінку вже геть іншою.
— Уже нічого не болить.
— Клас, — зрадів той. — І що тепер?
— Нічого. Чекаємо, — знизала Лінка плечима. — Слухай, пробач, що так вийшло. Я не хотіла тебе в це втягати, але точно б здуріла, якби залишилася сама, — тепер вона говорила вже спокійно. Геть інакше, ніж досі. — Постався до цього, як до… жарту. Спробуй відчути, як воно — стати татком, хе-хе. Можеш про це написати абощо.
„Жарт, — подумав Оскар. — А й справді“. Якби це була його дитина, то, мабуть, класно знати, що вона от-от народиться. Але ж це не так.
— Принаймні не довелося соромитися, — додала Лінка.
— Соромитися?
— Ну, звичайно. Що в мене немає хлопця.
— А взагалі… він знає?
— Ні. І я не збираюся йому казати. От уже місяць, як він жодного разу не озвався.
— Ти маєш його повідомити.
— Надішлю есемеску, коли маля народиться.
Прилад для вимірювання серцебиття продовжував видавати звук, що нагадував стукотіння коліс поїзда. Серце її дитини.
Атмосфера була якась нудна, сонна.
— Як гадаєш, ще довго? — поцікавився Оскар.
— Не знаю. Пологи можуть тривати навіть добу. В інтернеті я читала, що рекорд — це, здається, тиждень. Та скажу тобі, що я однаково радію, що це скінчиться. Навіть, якщо лише за кільканадцять годин. Бо з мене досить уже цього живота.
— Ну, знаєш, вагітність у слонів, мабуть, іще довша!
— Оскаре! — обурилася Лінка.
— Чекай-но.
Витягнув мобілку й заходився шукати в інтернеті.
— Ага. Індійська слониха — шістсот днів. Майже два роки!
— Боже!
— А блакитний кит — лише триста днів. Дивно, мені здавалося, що це має бути пропорційно до розмірів. Жирафа й носоріг — чотириста п’ятдесят, верблюдиха — триста вісімдесят… Віслючка — рік. Дельфін — теж майже рік… Блін, забагато, як на дельфіна, га?
Лінка аж поперхнулася сміхом.
— Ага, давай, сміши мене, може, швидше народжу.
— Здається, було б непогано, правда? — Оскар продовжував удивлятися в екран мобільного. — Слухай: коні, олені — усі понад триста днів… А хом’ячок лише двадцять.
— Ну, якби йому довелося чекати стільки, скільки слонисі, то міг би й не дожити.
Тепер реготали вже обоє, але замовкли, щойно відчинилися двері. Але то була не акушерка, а Лінчина мама.
— Що тут відбувається? Чого ви смієтеся?
— Мамо! Що із твоїм телефоном? Як ти мене знайшла? Господи, добре, що ти прийшла, бо бідолашний Оскар…
— Слухай, телефон у мене вкрали. Я була на зустрічі, упевнена, що телефон лежить у торбинці. Хтось його поцупив. Потому я повернулася до офісу, думала, що залишила його там, але ні. Дівчата сказали, що ти дзвонила, і я страшенно переживала, поїхала додому, а там — нікого, валізки з речами немає, і тоді я справді злякалася. Ледь не збожеволіла від страху.
Лінка зітхнула.
— А подзвонити не могла?
— Як можна подзвонити без телефону?
— Ну, із чийогось. Сусідчиного, наприклад. Чи з роботи.
— Ой. Справді. Можна було. Я про це навіть не подумала, так розхвилювалася…
— А ти принаймні знаєш мій номер?
— Гм, — кахикнула мама. — Ну… я не впевнена. Закінчується на п’ять?
Лінка глянула на Оскара й сказала:
— Це моя мама. Технологічний геній. А це Оскар, мамо. Зрештою, ти його, здається, знаєш?
Мама кивнула головою. Вона й справді колись його бачила.
— Він облаштував мені дитячу кімнату, ти бачила?
— Де?
Лінка знову зітхнула.
— Та вдома ж. Ти ж тоді була. Мамо, прошу, піди, купи собі каву чи воду якусь, випий щось, ну… не знаю, батончик якийсь з’їж, бо ти через ці нерви геть на себе не схожа. У мене наразі нічого не відбувається. Іди.
Мама пішла. На диво, послухалася.
— Вона дуже схвильована.
— Атож. На щастя, прийшла. А ти можеш іти додому. Видихай, — пожартувала Лінка. — Тобі не доведеться перерізати пуповину слоненяті.
— Я почекаю, доки твоя мама повернеться. Бо ще знепритомніє дорогою абощо, — засміявся хлопець. Але вже полегшено перевів подих. От тільки… це геть не означало, що йому хочеться піти додому. Він раптом відчув, як щось утрачає.
Лінчина мама ввійшла до палати з акушеркою, жваво й досі знервовано пояснюючи їй, що це не доньчин чоловік, а лише однокласник, і що під час пологів з Лінкою залишиться вона. Акушерка сміялася.
— Подумати лишень! Гм… у родзалі з жінкою може перебувати лише одна близька особа, тому…
Оскар зібрав речі й вийшов. Та зупинився неподалік. Подумав, що посидить біля палати. Раптом, щось знадобиться…
— Повне розкриття, — повідомила акушерка. — Народжуємо!
Лінка злякалася. Що це значить? Вона нічого не відчувала. Ну, хіба легенький біль. Але зовсім трішечки.
— Коли відчуєте потугу — тужтеся. Ви відвідували школу для вагітних?
— Так, — відповіла Лінка. Та хіба вона щось пам’ятала з тих премудростей? Спробувала. Підборіддя до грудей. І ще раз.
— Переводимо подих, — командувала акушерка. — Ще раз!
Лінку пронизав гострий біль, і вона закричала.
— Рано ще так кричати! Почекай. Ти не настільки швидко народиш.
„Ні? — подумала Лінка. — Як це?“ Адже вона читала, що коли починаються потуги, то все триває лічені хвилини. Та сталося інакше. На Лінку чекали майже дві години мук.
Єва Барська дивилася, як страждає її донька — і нічим не могла зарадити. Нічим. Це тривало вже цілу вічність. Єва сіла в крісло-мішок і затулила обличчя долонями. Повернулися спогади.
Серпень 2000
Чорна сукенка. На щастя, у гардеробі знайшлася така, ще й настільки широка, що налізла на Єву. У спеку більше нічого й не потрібно. Босоніжки, бо інше взуття годі було вбрати на спухлі, набряклі ноги. Наклала на обличчя товстий шар рідкої пудри, і через це виглядала блідою як смерть. Ще гірше, ніж без пудри. Узяла звичайну пудру. Марно. Із дзеркала на неї дивилося обличчя небіжчиці.
— Ходімо вже, — гукнула мати. — Запізнимося!
Чи не вперше матір звернулася до неї, відколи все сталося. Бо хтось же мусив їй сказати. Бо ж люди не вміють тримати язика на припоні. Спершу Олька все розбовкала йому. А тоді, наче цього виявилося не досить, улаштувала істерику