Молоко з медом - Іоанна Ягелло

— Привіт, — сказав. — Я думав, щоб це описати, ну, розумієш, усю цю ситуацію, ну, бо воно аж саме проситься… Може, у «Випускнику» це б когось зацікавило.

— Це можна навіть надіслати до «Виборчої», але ми цього не робитимемо.

— Та отож. А чому ні?

— Бо не можна рубати гілку, на якій сидиш, — пояснила Лінка. — Бо в школі працюють чудові люди, а так ми всім лише нашкодимо. Ні, ти що, мови не може бути.

— Я розумію. Але мені аж руки сверблять…

— Руки сверблять? Схоже, тобі до лікаря, — пожартувала Лінка. — Ми можемо написати про щось інше. Або ти можеш. Ти ж казав, що пишеш про «стоднівки»…

— Та ні. Але ти права. Так не можна.

— Хіба що здійметься справжня буча.

— Нехай краще цього не станеться.

Оскар потому сидів і думав, що обраний ним фах, те, чим йому хотілося б згодом займатися, не завжди такий легкий, і зовсім не тому, що треба писати про геть незнайомі речі, а навпаки: іноді не можна писати про те, що тобі найближче, що викликає найбільше емоцій. Не можна нікого кривдити й треба бути дуже обережним. Дуже.

Дивно, але Адріан боявся цієї професорки найдужче з усіх. Навіть Джонса не боявся, хоча від нього всі тікали, мов наполохані світлом таргани, бо той був суворим, репетував на них і занадто жваво жестикулював. А от Адріана це не вражало. Але ця Целія, чи то пак Сілія… У неї були проникливі сині очі. Щоразу йому здавалося, наче вона пронизує його ними, мов двома синіми мечами. Усе, що Сілія казала, було щирою правдою. А він саме цього й боявся. Правди.

— You’re not open, — сказала вона цього разу. — Ти не відкриваєшся, зачиняєшся у в’язниці власного розуму. Усе, що ти робиш — облуда, бо в тобі є щось значно глибше, щось набагато правдивіше. І ти це приховуєш. Маскуєш. You’re wearing a mask. Усі ми носимо якісь маски, але ти… Так, наче ти носиш маску на масці, розумієш? Ти можеш малювати всі ці речі, але це неправда, неправда. It’s false. False, false, false. Брехня. — Слово скидалося на тихе сичання змії. Зрадника.

Адріан був змією, та про це знав лише він. Тут він не мав знайомих. Можна все почати спочатку. І тільки вона щось підозрювала, ніби мала рентген у тих своїх очах-мечах. Здригнувся, відповів щось і підійшов до полотна. Сподівався, що ця відьма собі нарешті піде.

Він надягає маску. Справді. А що йому робити? Невже він мав би розповісти всім, що в Польщі покинув вагітну дівчину? Йому ще дах не поїхав. Адже саме тому люди виїздять, саме через таке люди змінюють місце проживання, оточення, щоб утекти, почати життя спочатку. Бо це завжди можна зробити, завжди можна почати життя наново. Хіба ні?

Єва Барська подумала, що знову настав Новий рік. Що роки минають дедалі швидше, неначе мають десь якийсь турбодвигун. Що раніше рік тягнувся, ніби жуйка. Навіть тоді, коли вона була вагітна Лінкою, потім Каською, ой леле, це тривало цілу вічність. А тепер Лінка от-от народить. Як це минуло так швидко? Єва зітхнула. Знову починається все спочатку. Новонароджений, немовля, капризна дворічна дитина… Садочок. Школа. Лінка, Каська, Кай… І тепер ця дитина. І тільки Каська… Лише її вона так мало знала. Ех, якби не та аварія, усе було б інакше. Якби не її вчинок. Якби не Оля… Якби…

Тоді, коли Єва відмовилася від дисертації, коли чекала на дитину, на другу дитину, вона, може, не почувалася найщасливішою, зате принаймні її світ видавався упорядкованим. Вона була задоволеною. Ні, не щасливою. Але принаймні спокійною.

Травень 2000

Оля приїздила до них дедалі частіше, хоча з Варшави їй було далеченько. Вони справді подружилися, принаймні Єва тоді так думала. О, якою ж вона була сліпою! Не минало місяця, щоб Оля не приїздила на якісь вихідні, вони теж гостювали в неї у Легіонові. Влаштовували гриль, довгі посиденьки. Особливо Оля полюбляла засиджуватися вечорами, Єва не надто, бо під час другої вагітності почувалася навіть гірше, ніж першого разу. Тож Оля зазвичай залишалася тільки з Котом. Невже їй навіть не майнуло в голові, що це небезпечно? Ні, ніколи. Вона була втомлена. Халінку доводилося довго присипляти ввечері, часто Єва й собі засинала поруч із малою, а тоді почувалася ніяково, що залишила подругу із чоловіком. Але ж їхні стосунки були такими приязними. Усі стали, як велика родина, хіба ні?

Єва зітхнула, подумавши, що в житті так легко все зіпсувати. Дуже легко. А потім, коли нам здається, наче щось зіпсувалося, найвірогідніше, що все це сипалося вже раніше. Що цей процес починається тоді, коли все ще видається гарним і добрим. А насправді вже відгонить гнилим. І тільки ми ще цього не помічаємо.

Лінка йшла до школи, ніби на страту. Нині мали оголосити результати пробних випускних. Боже, вона сподівалася, що склала, і їй не буде соромно.

— Привіт, Зузка, — помахала рукою однокласниці. — Як справи?

— Бувало й краще. Диви-но, з’явилася інфа в інтернеті, — Зуза почала читати вголос. — Цього року… узяла участь 161 тисяча учнів… Господи, оце стільки випускників? Кошмар. Навіщо нас стільки? Це що, перед війною якоюсь, що нас так багато?

— Читай, Зузо!

— Та що читати? Думаєш, тут твої результати будуть? Гаразд… Аж сорок п’ять відсотків учнів не склали одного іспиту…

— Це про мене, — сказала Лінка.

— А от мене це не стосується. Бо я точно не склала двох або трьох.

— Припини!

— Найскладнішою для учнів виявилася математика. Аж шістдесят чотири відсотки нескладених іспитів стосувалися цього предмета…

— Тобто понад шістдесят чотири відсотки не склало матьоху? — здивувалася Лінка.

— Ні, ти що. Щойно було, що сорок п’ять.

— Нічого не тямлю. Не можна писати по-людськи?

— Середній по країні результат з математики становить двадцять шість відсотків.

— Слабо! Але мене це якраз тішить, бо не тільки я почуваюся дебілкою.

— А середній…

— Ні. Годі. З мене досить, я більше не витримаю. Зузо, читай собі тихенько, окей? Мені аж голова розболілася.

Вони вже були в школі, уже бігли до класу, уже мали за мить дізнатися свої результати.

Лінка не вірила власним очам. Тридцять один відсоток з математики. Гаразд, може, це й на межі, але удвічі більше, ніж попереднього разу! Вона усміхнулася Оскарові, який, звичайно, лідирував і з усього отримав найвищий