Молоко з медом - Іоанна Ягелло

— Це завдяки тобі, — сказала вона.

— Ну, це ще не добре, але буде краще, — пообіцяв Оскар. — Нам треба частіше зустрічатися.

— Як це: «не добре»? — образилася Лінка.

— Ну, бо ти маєш написати так, щоб було п’ятдесят чи й шістдесят відсотків, ти на це здатна, чесно. А не тридцять, мов якийсь недоумок!

Лінці зробилося прикро. То він її вважає недоумкуватою? Дурепою? А вона так раділа! Ідіотка.

Лінка нічого не сказала, затамувала сльози й вийшла.

Класно, нічого не скажеш. Вона дурепа, а крім того… невдовзі «стоднівка», а в неї немає чого надягти.

У припливі розпачу Лінка поїхала на вулицю Нобеля. Вона знала, що пані Стася вміє шити. Сподівалася дорогою зазирнути до найближчого секонд-хенду. Може, там знайдуться якісь вечірні сукні. І пані Стася могла б таку сукню перешити, щоб та краще лежала. На жаль, хоч вона й пішла не до одного секонду, а до двох, Лінка не знайшла там нічогісінько, у що могла б влізти. Розчаруванню не було меж. Але до стареньких вирішила все-таки завітати. Після всіх цих пошуків вона страшенно зголодніла, а в них завжди було що попоїсти.

Розповіла пані Стасі про свої проблеми із платтям, і та негайно заходилася витягати із шафи відрізи тканин.

— Нічого ти, дитино, не купиш, бо все лежатиме зле. Тут потрібен особливий крій. Ось, із цього пошиємо, — мовила пані Стася, витягаючи рожево-золоту тканину. — Ти виглядатимеш, як принцеса. Має бути так… під грудьми резинка, а далі вкладається складками. М’які складки, і багато. Сукня не може бути штивною. Так, ця тканина підійде, вона спадає, як і треба. Почекай, я зніму мірку. Коли цей ваш бал?

— За два тижні.

— То треба буде трішки додати. Бо живіт виросте. Слухай, зробити так, аби не було помітно, що ти при надії, не вийде, але виглядатимеш чудово. Побачиш! Ти дуже гарна. А вагітність лише додає тобі вроди. Ти просто квітнеш!

— Я товста, — мало не плачучи відповіла Лінка. — Усі з мене сміються. А Оскар каже, що я дурепа, бо склала пробний з математики на тридцять відсотків.

— То ти, мабуть, не склала? — поцікавився пан Антоній. — Лише тридцять відсотків?!

— Тепер цього досить, щоб скласти.

Пан Антоній похитав головою.

— Які дивні настали часи, — мовив він. — Коли я вчився, то на трійку треба було розв’язати принаймні половину завдань. А ти точно здатна на більше.

— З мене кепкують, бо я товста й дурна, — продовжувала Лінка жалібним тоном.

— То перестануть, коли прийдеш у пошитій мною сукні, — втішила її пані Стася. — Ага, і шиємо до землі, бо взуття має бути без підборів, пласке, зручне. На шпильках не підеш!

— Та вже ж, що ні, — Лінка уявила собі, як вона похитується зі своїм животом на високих підборах. Картина й справді була прекумедна. Мабуть, вона відразу б гепнулася. — У мене є балетки. Золоті. Якраз підійдуть.

У рожево-золотистій сукні, золотих балетках і каракулевій шубі пані Стасі Лінка нагадувала героїню довоєнного фільму й десь так само почувалася. Навіть мама засміялася й сказала, що вона немовби зійшла зі сторінок романів Гелени Мнішек. Хоч Лінка гадки не мала, хто це. Адам замовив «Убер», щоб їй не довелося в такому вбранні доїжджати автобусом.

Оскар пообіцяв, що чекатиме на неї біля «Атлантика», аби вони йшли разом. Мовляв, так їй буде веселіше. Побачивши Лінку, він широко розплющив очі.

— Оце так, — тільки й видушив. — Ти схожа на принцесу…

— Мабуть, швидше Мумі-маму, переодягнену принцесою, — пожартувала Лінка.

— Неправда. Яка чудова сукня.

— Пані Стася мені її пошила. Як добра фея. Бракує хіба що гарбуза, який перетвориться на карету…

— І щурів, що стануть вродливими лакеями…

— Хіба то не були мишки?

— Можуть бути навіть морські свинки. Але нині з тобою буду лише я… І не приховуватиму: я почуваюся дуже піднесено. Не щодня є можливість побачення із принцесою…

— Навіть, якщо ця принцеса дурепа?.

— Що?

— Як це що? Ти мені сказав, що я дурепа, бо склала математику на тридцять відсотків.

Вона знову пригадала його слова, і їй стало прикро.

— Лінко, ну чого ти. Я пожартував. Мені йшлося про те, що ти здатна на більше. Тридцять відсотків — це для тебе ніщо. Я не хочу, щоб ти на цьому заспокоїлася. І зроблю все, щоб тебе мотивувати. А тепер ходімо, моя ти принцесо.

Лінка засміялася. І відчула себе щасливою. Знову.

Бо, мабуть, найкраще в житті — це те, що навіть невезіння, якась лажа, розчарування чи зрада не може примусити нас почуватися нещасними. Завжди будуть хвилини, коли раптом весь світ променіє. І не лише тому, що, як зараз, падає сніг, укриваючи все, що було лихого, легенькою білою габою забуття.

Та здивувався не лише Оскар! Геть усі, забачивши Лінку, аж очі витріщили від подиву.

— Ну, ти взагалі виглядаєш, мов до вінця йдеш, — зауважила Зуза. — Як гарно!

І відразу почався полонез. І те, що здавалося Лінці жартом, раптом виявилося реальністю, бо дівчина танцювала в першій парі. Пані Суско, явно після розмови з директоркою, сказала, що вони чудові: високі й такі елегантні. Бо й Оскар виглядав гарно, костюм йому дуже личив. Стрункий, мужній, де й подівся товстунчик, яким він був колись. Справжній мужчина. Залунала музика — і горда Лінка в парі з не менш гордим Оскаром вела за собою майбутніх випускників. За ними — Азор з Наталією, вродливою, як завжди, далі Зуза зі своїм новим хлопцем. Пані Юлія дивилася на них, на цей клас, зі сльозами на очах, хоч її нелегко було зворушити. Її вихованці от-от підуть у світ. Вони завжди так швидко йдуть, так несподівано. Можна собі впродовж трьох років думати, що когось із них ти любиш, когось не дуже, що не завжди було легко… А потім так хочеться, щоб вони залишилися. Може, ще хтось і забіжить на початку навчального року, похвалиться, що вже студент. Ото й тільки, їхні дороги розходяться, — і немає на те ради. Пані Юлія раділа, що Лінка так причепурилася і що їй стало мужності танцювати в першій парі. Це добре і для неї, і для школи. Для всіх, кому заважала її вагітність, бо й такі знайдуться. Ті, хто цінує лише все звичне, а якщо хтось збочує із заздалегідь визначеного шляху, то, на їхню думку, має взагалі зійти з дистанції.