Молоко з медом - Іоанна Ягелло
— Ти, шльондро, — слова Котової матері лунали в її голові, товклися там, як тенісні м’ячики. — Як ти могла! Ти вбила мого сина. Убила мого сина убила мого сина убила мого сина убила сина….
Вона мала рацію. І це було найгірше.
Сморід грилю. Рештки салату в салатниці, мов потворні водорості. П’яна Оля. І Кіт.
— А вам відомо, що близько десяти відсотків дітей — це зовсім не діти власних татів? — Оля гикнула. — Гей, а ти добре перевірив: твоє воно чи зозулине?
Жар розливається всім тілом.
— Бо деякі жінки ніяк не хочуть цінувати те, що мають. Якби в мене був такий чоловік, як у тебе, я б не злягалася з якимсь професором. А твій чоловік тобі вірний, знаєш? Дивися, навіть такі ноги його не спокусили, — і підсмикнула сукенку.
Кіт, його очі. Схопила за руку, він відсахнувся. Гуркіт автомобільного двигуна.
Ти вбила мого сина.
Я вбила? Це вона, хотіла сказати, це вона, та, котрій я довірила таємницю, вона, віроломна, це вона вбила твого сина. Але й сама знала, що це неправда й жодні слова цього не змінять. Бо це вона — вбивця, Єва.
Ніколи ці слова не перестануть лунати в голові.
До Варшави приїхали на світанку, навіть переночувати не мали де. Похнюпившись, Єва йшла за катафалком із труною. Служба була нудна, люди витріщалися. Звичайно, усі вже, мабуть, знали. „Не озирайся“, — материні слова, коли вже сиділи в костелі. Дитина майже не ворушилася, мабуть, відчувала напруження. Єва намагалася в жалобному натовпі відшукати бодай одну людину, котра б їй співчувала. Але таких не було. Усі вважали її сукою. Та й не дивно. І все-таки Єва почувалася прикро. Вона не мала жодних друзів. Нікого, хто залишився б з нею попри все, що сталося. Олька, звісно, не прийшла. Облудна подруженька, протверезившись, вона, певне, мала добряче моральне похмілля. Якщо після такого взагалі можна говорити про якусь моральність. Мабуть, вони більше ніколи не побачаться. То й добре.
Дійшли до родинного склепу. Єві стало зле, щойно вгледіла копачів. Кіт, її вродливий, товариський Кіт зараз зникне під землею. Її чоловік. Батько її донечки, яка сиділа зараз у візочку, занадто яскравому, рожевому, надто веселому як на таку нагоду. До натовпу чорних гайворонів візочок з немовлям аж ніяк не пасував.
Ох, Збишеку. Останнім часом Єва не була певна, чи ще його кохає. Усе виявилося таким складним. Але вони якось притерлися, зжилися, разом долали життєвий шлях. Якби не цей дурний роман — вона б не стояла тут, над його труною. І раптом відчула біль. Мабуть, це стрес, подумала Єва. Вона знала, що під час вагітності часто трапляються такі передвісники пологів, минулого разу теж так було. Та не цього. Рідина потекла її ногами просто в коричневі босоніжки. Слова застрягли в горлі. Мати помітила, що відбувається, і стиснула її руку.
— Тихо будь, — прошепотіла вона. — Дочекаймося, аж усе закінчиться.
Перейми ставали дедалі більш болючими. Зрештою люди помітили. Та й неможливо було це приховати.
— Води! Води їй відійшли! Треба до лікарні!
Єва зігнулася навпіл.
— Відчуваєш перейми? — запитав хтось.
Кивнула головою.
Нескінченні години пологів. Доба болю, страху, самотності. Рішення про кесарів розтин. Трохи запізно. Дитині бракувало кисню. За шкалою Апгар лише 4 пункти. Недоношена. Інкубатор. Заслабкі м’язи. Судоми.
Зараз Єва згадувала це все як суцільний кошмар, який ніяк не закінчувався. Кожного ранку вона прокидалася в остогидлій кімнаті й мчала до Касі. Неймовірно тужила за Халінкою. До Сероцька їздила рідко, боялася зустрітися очима зі свекрухою. А потім…
Єва отямилася. Спогади втекли так само швидко, як і зринули. Адже вона була тут і тепер. Тут і тепер народжувався її онук. Тут і тепер вона мала підтримувати Халінку. Треба припинити думати про минуле.
— Ще раз! — кричала акушерка. — Тужся, дитино, тужся!
Усе стається несподівано, раптом, коли думаєш, що воно, тягнеться й тягнеться, що ніколи не закінчиться. І ось дитина, уся вкрита слизом і кров’ю, лежить на животі матері. Плацента, шви, кров — усе стає таким незначним, бо дитя вже є.
— Хіба ви не мали народити хлопчика? — пожартувала акушерка.
— Звичайно, — відповіла Лінка. — Хлопчика. Антося.
— А в нас тут гарненька дівчинка, — захихотіла жінка.
За мить реготали всі.
— Я назву її Свою, — сказала Лінка.
— Свою? — бабуся маленької дівчинки відчула, як сльози течуть її щоками, ціла ріка сліз.
— Так. Як і бабусю. Мамо, як чудово, що це дівчинка!
Немовля швидко обмили, зважили й загорнули в пелюшки. Новоспечена бабуся не встигла навіть сліз утерти, коли акушерка розпорядилася:
— Вийдіть з дитиною в коридор, гаразд? Бо ми ще тут маємо… Плацента не повністю вийшла, треба чистити.
— Що?
— Це швиденько. Не хвилюйтеся.
Єва взяла візочок і повільно рушила до виходу. Господи, а що буде, якщо дитина заплаче? Вона народила трьох дітей, та щоразу відчувала страх. Чи зможе вона взяти її на руки?
У коридорі хтось сидів. Оскар ледь не підстрибнув, коли двері відчинилися.
— Якось я не зміг… просто так собі піти, — виправдовувався він. — Це Антось?
— Ні, — усміхнулася бабуся. — Це Єва.
— Таки дівчинка?
— Так.
— О Боже! Яка ж чудова! Така маленька…
Немовля запхинькало.
— Скільки вона важить?
— Три п’ятсот! — гордо відповіла бабуся. — Ніяка вона не маленька, вона величезна. Тим більше, що народилася на два тижні раніше терміну.
— Не знаю… Для мене маленька. А це чимсь загрожує, що раніше?
— Ні, два тижні до чи після — усе в межах норми. Дякую, що ви з нею залишалися.
— Ох, не кажіть мені „ви“, мені якось незручно. Просто Оскар.
— Дякую, Оскаре. Не уявляю, що могло статися, якби не ти. Мені так ніяково.
— Дарма. Адже все скінчилося добре. Я можу… можу ще чимсь допомогти? Може, треба щось купити?
— Та ні… Хоча… А що ви взяли з дому?
— Валізку. Більше нічого.
— Знадобиться вода, тут є крамничка. Може, якийсь сік для Лінки. Почекай, я дам гроші.
— Мови немає, я сам куплю.
