Там, за зимою - Ісабель Альєнде

Річард і Лусія силкувалися розв’язати ланцюг, яким кріпився один з човнів, коли Евелін скрикнула й вказала рукою на кілька дерев, що росли неподалік.

— Що сталося? — спитав Річард, подумавши, що за ними хтось стежить.

— Ягуар! — зойкнула пополотніла Евелін.

— Це неможливо, Евелін. Вони тут не водяться.

— Я нічого не бачу, — озвалася Лусія.

— Ягуар! — повторила дівчина.

І тоді в білині лісу їм привидівся силует великого жовтого звіра, що напівобернувся й в один стрибок зник у напрямку саду. Річард запевнив жінок, що це міг бути хіба що олень або койот; у цих краях ніколи не було ягуарів, а якщо й жили колись інші великі коти, приміром, пуми чи рисі, то їх вигубили понад століття тому. Видіння було миттєве, тож Лусія й Річард сумнівалися, що бачили справжнього звіра, проте Евелін, змінившись на лиці, пішла за примарним ягуаром — легка, маленька, невагома — мовби не торкаючись землі. Вони не наважилися гукати її, бо хтось міг би почути їхні крики, й чалапали за нею, як два пінгвіни, намагаючись не послизнутися на тонкому шарі снігу.

Евелін на своїх ангельських крилах, начеб пливла дорогою повз будинок адміністрації, крамницю, книгарню, кав’ярню, а тоді залишила позаду бібліотеку, лекторій і великі будівлі їдалень. Лусія пам’ятала інститут улітку, коли тут буяла зелень, було повно квітів, птахів з барвистими грудками й золотавих білочок, а відвідувачі, мов у рапідній кінозйомці, виконували в саду стриманий танець тайцзіцюань[71], тоді як інші сновигали в індійських спідницях і чернечих сандаліях, поспішаючи на уроки й лекції; співробітники — недавні підлітки, від яких відгонило марихуаною, — перевозили на електрокарах сумки й ящики. Зимовий краєвид був пустельним і чарівним, фантастична білість створювала враження нескінченності. Будівлі стояли зачинені, з насунутими на вікна дерев’яними щитами — жодних ознак життя, ніби вже років п’ятдесят тут нікого не було. Сніг приглушав звуки природи й рипіння чобіт; Лусія й Річард простували позаду Евелін безшумно, мов уві сні. День видався ясний і було ще рано, однак їм здавалося, що їх огортає схожий на піротехнічний туман. Евелін проминула кабінки й попростувала ліворуч стежкою, що завершувалася крутими кам’яними сходами. Не вагаючись і не звертаючи уваги на кригу, почала підніматися сходинками, мовби достеменно знала, куди прямує; Лусія й Річард насилу дерлися за нею. Вони залишили позаду замерзлий фонтан і кам’яного Будду, і на верхів’ї пагорба натрапили на святилище — дерев’яний квадратний храм у японському стилі, оточений критими галереями — це було духовне серце громади.

Мандрівці зрозуміли, що Кетрін вибрала це місце. Евелін Ортега не могла знати, що тут розташоване святилище, а на снігу не було слідів звіра, якого бачила тільки вона. Шукати пояснення було не варто, і Лусія, як завжди в таких випадках, скорилася перед таїною. Річард якусь мить сумнівався, чи він, бува, не схибнувся, а тоді знизав плечима й теж упокорився. За останні два дні чоловік втратив віру в те, що начебто знав, й ілюзію, буцімто контролює себе; він переконався, що знає дуже мало, а контролює ще менше, втім така непевність більше його не лякала. У ніч зізнань Лусія сказала йому, що життя проявляється завжди, але краще проявляється тоді, коли ми приймаємо його, не опираючись. Ведена безпомильною інтуїцією чи то привидом ягуара, що втік з таємничої сельви, Евелін привела їх просто до священного місця, де Кетрін упокоїться з миром, захищена добрими духами, поки буде готова продовжити останню путь.

Евелін і Лусія зачекали, сидячи в критій галереї на лаві, неподалік двох замерзлих ставів, де влітку плавали тропічні риби й цвіли лотоси, а Річард тим часом пішов по автівку. До святилища вела крута дорога, якою їздили машини тутешнього персоналу: «Субару» з зимовими шинами й системою постійного повного приводу могла тут піднятися.

Вони обережно дістали Кетрін з автівки, поклали на брезент і понесли до святилища. Оскільки зал для медитацій був зачинений на ключ, мандрівці вирішили підготувати заклякле в зародковій позі тіло з широко розплющеними від подиву голубими очима на мосту між ставами. Евелін зняла з шиї камінець із зображенням Ішчел, богині-ягуарихи, який вісім років тому в Петені дала їй ворожбитка, й повісила цей амулет далеких предків на шию Кетрін. Річард хотів був завадити дівчині, бо залишати доказ було ризиковано, але відмовився від свого наміру, зрозумівши, що пов’язати амулет з його власницею буде практично неможливо. Коли тіло знайдуть, Евелін перебуватиме вже дуже далеко. Чоловік лише протер камінець змоченою в текілі паперовою серветкою.

Відповідно до вказівок дівчини, яка цілком природно взяла на себе роль священослужительки, вони здійснили імпровізований погребовий обряд. І тоді для Евелін, яка не могла здобутися на слово на похороні брата Грегоріо й була відсутня, коли ховали її брата Андреса, коло замкнулося. Дівчина відчула, що, прощаючись з Кетрін, водночас вшановує своїх братів. У її селі агонію й кончину хворого сприймали без жаху, бо смерть, як і народження, це поріг. Люди підтримували помираючого, щоб він безбоязно перебрався в потойбіччя і вручив душу Богові. У разі насильницької смерті, вбивства чи нещасного випадку вдавалися до інших обрядів, аби переконати жертву в тому, що сталося, та попросити піти й не повертатися, щоб не лякати живих. Кетрін і її ненародженій дитині бракувало бодай звичайного чатування за небіжчиками. Можливо, вони навіть не відали, що померли. Ніхто не обмив, не напахав парфумами й не вбрав Кетрін у її найкращу одіж, ніхто не співав їй пісень і не вбрався в жалобу, не подавали кави, не запалювали свічок, не приносили квітів, не було й чорного паперового хреста на знак того, що її відхід спричинений насильницькою смертю. «Мені дуже шкода панночки Кетрін, яка не має навіть труни ані місця на цвинтарі; бідолашне ненароджене дитя, що не має навіть іграшки, щоб бавитися на небесах», — проказала Евелін.

Лусія змочила клапоть тканини й витерла з обличчя Кетрін закипілу кров, а тим часом Евелін голосно молилася. За браком квітів Річард зрізав кілька гілок і поклав їх до рук небіжчиці. Евелін наполягла, щоб тій залишили також пляшку текіли, бо під час чатування за небіжчиком завжди п’ють алкоголь. Витерши відбитки пальців на пістолеті, його також поклали поруч з Кетрін. Можливо, зброя стане переконливим доказом проти Френка Леруа. Тіло Кетрін ідентифікують, як і її коханця; пістолет, з якого пролунав постріл, був зареєстрований на його ім’я, до того ж слідчі зможуть довести, що він батько ненародженої дитини. Усе свідчило проти нього, однак не засуджувало, бо