Там, за зимою - Ісабель Альєнде
Річард і Лусія
Північ штату Нью-Йорк
О п’ятій годині пополудні, коли, скинувши автівку в озеро, стомлені й перемазані глиною та снігом Лусія й Річард поверталися до будиночка, де на них чекала Евелін, уже запали ранні зимові потемки, відтінені місячним сяйвом. Назад їхали повільніше, ніж розраховували, бо «Субару» довго ковзалася й урешті загрузла в сніговому заметі. Знову довелося розчищати сніг біля коліс, після чого мандрівці відірвали й постелили кілька соснових гілок, Річард дав задній хід, і з другої спроби машина з харчанням зрушила, шини встали на гілки, й вони вибралися зі снігової пастки.
Тим часом уже споночіло, сліди на стежині зробилися невидними, і, щоб просуватися вперед, доводилося відгадувати напрямок. Пару разів збивалися з курсу, однак, на їхнє щастя, Евелін — усупереч наказу — залишила біля входу запалений гасовий ліхтар, мерехтливе світло якого прислужилося на останньому відтинку дороги.
Коли нарешті опинилися в будиночку, той після пригоди здався їм затишним гніздечком, хоча калорифери ледь послабляли холод, що проникав крізь шпарини між старими дошками. Річарда засмучував нікчемний стан убогої споруди; за ті два роки, поки стояв зачинений, будиночок підупав так, наче минуло ціле століття. Чоловік дав собі слово, що приїздитиме сюди щороку — провітрюватиме й упорядковуватиме приміщення, щоб Орасіо, коли вернеться, не звинуватив його в недбальстві. Недбальство. Це слово змусило Річарда здригнутися.
Через сніг і темряву мандрівці відкинули первісний план дістатися до якогось готелю; до того ж їм не випадало їздити над міру з Кетрін Браун у багажнику «Субару». Приготувалися перебути цю ніч проти понеділка, закутавшись якнайкраще, певні, що мороз і далі сковує тіло небіжчиці. Останні дні виявилися такими напруженими, що вони вирішили відкласти проблему Кетрін й розважитися до ночі, бо знайшли в будиночку «Монополію» — гру забули тут діти Орасіо. Річард пояснив правила. Можливість набувати й продавати власність, накопичувати кошти, панувати на ринку й доводити суперників до банкрутства виявилася абсолютно незбагненною для Евелін. Лусія ж грала навіть гірше за дівчину; обидві ганебно програли, і в підсумку мільйонером став Річард, але то була жалюгідна перемога, бо чоловік почувався ошуканцем.
Повечеряли рештками «ослячого корму», наповнили калорифери пальним і поклали спальники на три ліжка в дитячій кімнаті, зсунувши їх, щоб скористатися теплом обох калориферів. Простирадел не було, а плюшові ковдри пахли сирістю. Річард збагнув, що наступного разу доведеться ще й поміняти матраци: там могли роїтися блощиці або й кублитися миші. Мандрівці роззулися й повкладалися одягнені; ніч обіцяла бути довгою й холодною. Евелін і Марсело заснули одразу, Лусія ж і Річард гомоніли ще за північ. Вони багато що повинні були сказати одне одному на цьому етапі, коли обоє навпомацки шукали близькості. Розкривали свої секрети, вгадуючи в пітьмі риси обличчя співрозмовника, кожен у своєму коконі, але їхні ліжка стояли впритул, і вони лежали так близько одне від одного, що досить було найменшого поштовху, щоб почати цілуватися.
Любов, любов. Ще вчора Річард вигадував безглузді діалоги з Лусією, а тепер із нього рвалися чуттєві вірші, які чоловік ніколи не наважився б написати. Сказати їй, приміром, як він її любить, який вдячний за те, що вона з’явилася в його житті. Вона, невагома, прилетіла здаля, принесена сприятливим вітром, і ось вона тут, така близька серед криги й снігу, а її мавританські очі випромінюють обіцянку. Лусія бачила всі його невидимі рани, він же своєю чергою виразно відчував усі порізи, якими життя позначило її. «Кохання завжди давалося мені наполовину», — зізналася йому якось Лусія. Тепер це скінчилося. Він кохатиме її беззастережно, сповна. Річардові хотілося захистити її, зробити щасливою, щоб Лусія ніколи не пішла від нього, хотілося бути разом з нею в цю зиму і навесні, і влітку, і завжди, плекати разом цю товариськість і найпроникливішу близькість, розділяти найпотаємніше, вглибити її у своє життя й свою душу. Насправді він дуже мало що знав про Лусію й ще менше про себе, однак це було б неважливо, якби вона відповіла йому взаємністю, тоді все позостале життя вони відкривали б одне одного, відроджуючись і старіючи разом.
Річард не сподівався, що непогамовне кохання, подібне до того, що він спізнав у молодості з Анітою, може повернутися. Він уже не був тим самим Річардом, котрий колись закохався в Аніту, відчував, що вкрився крокодилячою шкірою, помітною в дзеркалі й важкою, мов панцир. Йому було соромно жити, боронячись від розчарування, безпорадності й зрадливості, він боявся страждати так, як змушував страждати Аніту, його лякало саме життя, зведене до шаленої любовної пригоди. «Я не хочу й далі жити цим напівжиттям, не хочу залишатися боягузом, хочу, щоб ти любила мене, Лусіє», — зізнався їй Річард тієї неймовірної ночі.
Коли Річард Баумастер у 1992 році з’явився на своєму новому місці роботи в Нью-Йоркському університеті, Орасіо Амадо-Кастро здивувався, як змінився приятель. За кілька днів перед тим Орасіо зустрів в аеропорту неохайного недоладного пияка й пошкодував, що запросив його на свій факультет. Він захоплювався Річардом, коли обидва були ще студентами, а згодом молодими спеціалістами, але відтоді спливло чимало часу, і Річард сильно опустився. Смерть дітей вразила його душу, як і душу Аніти. Орасіо передчував їхнє розлучення: смерть однієї дитини руйнує подружнє життя, мало хто здатний пережити таке випробування, а вони втратили двох. До трагедії додавався жах того, що Річард був причиною загибелі Бібі. Орасіо не міг навіть уявити безмір цієї вини; якби він скоїв щось таке з кимось зі своїх дітей, то волів би вмерти. Боявся, що приятель не впорається з викладацькими обов’язками, однак Річард прийшов бездоганний: поголений, щойно підстрижений, у строгому сірому літньому костюмі й краватці. У подиху чоловіка ще вчувався алкоголь, дія якого однак не відбивалася на поводженні Річарда й висловлюваних думках. З першого дня він заслужив на повагу колег.
Подружжя оселилося в одному з університетських помешкань поруч із Вашингтон-Сквер-парком[68], на одинадцятому поверсі. Помешкання було невеличким, але зручним і добре умебльованим, та ще й у десяти хвилинах ходьби від місця роботи Річарда. Коли приїхали сюди, Аніта переступила поріг з тим самим несвідомим виразом, що вже кілька місяців як закарбувався на її обличчі, й, сівши біля вікна, задивилася в невеличкий клапоть неба між навколишніми хмарочосами, поки чоловік розпаковував багаж і складав список харчів, наміряючись піти за покупками. Це й позначило їхнє коротке спільне життя в Нью-Йорку.
— Мене попереджали,
