Там, за зимою - Ісабель Альєнде

лише з торгівлею наркотиками та зброєю. Що суворіші закони й прикордонний контроль, то ефективніша й нещадніша організація та більші заробітки агентів, як іменували себе самі торговці людьми. Річард припускав, що Френк Леруа був зв’язковим між цими торговцями й клієнтами в США. Такі типи, як він, не бруднили рук, не знали облич і життя мігрантів, яких постачали, мов рабів, для сільського господарства, фабрик, будинків розпусти. Для нього вони були цифрами, безвісним, мізернішим за худобу, вантажем, який підлягав транспортуванню.

Леруа ховався за машкарою поважного бізнесмена. Його контора на Мангеттені, за словами Евелін, була розташована на Лексінгтон-авеню[69], там він вів справи з готовими винаймати рабів клієнтами, підтримував дружні контакти з потурачами — політиками й представниками влади, відмивав гроші й залагоджував наявні проблеми з законом. Так само, як роздобув посвідчення індіанського племені для Евелін Ортеги, міг за помірну ціну діставати фальшиві документи, проте жертви торгівлі людьми їх не потребували; вони жили під наглядом — невидимі, замовчувані — в потемках світу, де не існувало законів. Мабуть, його комісійні були високими, але ті, хто масово переміщали живий товар, платили, щоб не наражатися на ризики.

— Гадаєш, Френк Леруа справді хоче вбити дружину й сина, як тебе запевняла Шеріл? Чи це лише погрози? — спитав Річард в Евелін.

— Пані боїться його. Вважає, він може вколоти Френкі надмірну дозу інсуліну або задушити.

— Він, либонь, справжнє чудовисько, коли дружина таке каже, — озвалася Лусія.

— А ще пані переконана, що панночка Кетрін намірялася йому допомогти.

— По-твоєму, це можливо, Евелін?

— Ні.

— Що могло б змусити Френка Леруа вбити Кетрін? — розмірковував уголос Річард.

— Приміром, якби Кетрін взнала щось про нього і шантажувала… — припустила Лусія.

— Панночка була на третьому місяці, — урвала їх Евелін.

— Що?! От так несподіванка, Евелін. Чому ти досі мовчала про це?

— Я намагаюся не переповідати плітки.

— Вона була вагітна від Леруа?

— Так. Це мені сказала панночка Кетрін. Пані Леруа нічого не знає.

— Можливо, Френк Леруа вбив її, бо вона тиснула на нього, хоча таке здається малоймовірним. Це могло статися випадково… — завважила Лусія.

— Убивство скоєно, мабуть, у четвер увечері або в п’ятницю вранці, перш ніж він подався до Флориди, — мовив Річард. — Отже, Кетрін померла чотири дні тому. Якби не мороз…

До Омега-інституту дісталися близько другої години дня. Лусія розповідала про буйну природу, цілий ліс чагарників і старезних хвойних дерев, але чимало з них стояли без листя, й краєвид виявився не таким рясним, як вони сподівалися. Якби на території були охоронці чи обслуговуючий персонал, їх легко помітили б, однак мандрівці вирішили ризикнути.

— Територія величезна. Поза сумнівом, тут ми знайдемо зручне місце, щоб поховати Кетрін, — мовила Лусія.

— Є камери спостереження? — поцікавився Річард.

— Ні. Навіщо в такому місці камери спостереження? Тут нема чого красти.

— Тим краще. А що ми робитимемо потім з тобою, Евелін? — спитав Річард батьківським тоном, яким уже два дні звертався до дівчини. — Мусимо врятувати тебе від Леруа й від поліції.

— Я пообіцяла бабусі, що як поїхала, так і повернуся.

— Але ж поїхала ти, тікаючи від банди. Як же ти вернешся до Гватемали? — спитала Лусія.

— Це було вісім років тому. А обітниця є обітниця.

— Ймовірно, люди, які вбили твоїх братів, померли або сидять у в’язниці. Ніхто в цих бандах не живе так довго, проте насильство у тебе на батьківщині триває, Евелін. Хоч би ніхто й не пам’ятав про помсту твоїй родині, така юна й гожа дівчина, як ти, наражається на небезпеку. Адже ти це розумієш?

— Евелін ризикує і тут, — озвався Річард.

— Не думаю, що її заарештують за браком документів. У цій країні в такому становищі перебувають одинадцять мільйонів мігрантів, — заперечила Лусія.

— Рано чи пізно рештки Кетрін знайдуть, і розпочнеться прискіпливе розслідування, пов’язане з родиною Леруа. Під час розтину з’ясується, що вона була вагітною, а аналіз підтвердить батьківство Френка Леруа. І тоді розкриється зникнення машини й Евелін.

— Тому вона мусить виїхати якнайдалі, Річарде, — проказала Лусія. — Якщо її знайдуть, то звинуватять у крадіжці автівки й можуть пов’язати зі смертю Кетрін.

— У такому разі вклепалися ми всі. Ми співучасники, бо, позбувшись трупа, приховаємо докази.

— Потрібен буде добрий адвокат, — уточнила Лусія.

— Жоден адвокат, хоч би який геніальний був, не допоможе виплутатися з цієї халепи. Ну ж бо, Лусіє, викладай карти. Я певен, що ти вже маєш якийсь план.

— Це тільки ідея, Річарде… Головне, відправити Евелін туди, де ні Леруа, ні поліція її не знайдуть. Учора ввечері я зателефонувала дочці, і тій спало на думку, що Евелін може загубитися в Маямі, де мешкають мільйони латиноамериканців, а коли ми будемо певні, що її ніхто не шукає, ніщо не завадить їй повернутися до матері в Чикаго. Даніела запропонувала, що поселить її тим часом у себе.

— Невже ти хочеш ще й Даніелу вплутати в цю справу?! — обурився Річард.

— Чому б ні? Даніела полюбляє пригоди; дізнавшись, в який клопіт ми вскочили, вона дуже шкодувала, що не тут, з нами, і не може нічим зарадити. Либонь, твій батько повівся б так само.

— Ти розповіла все Даніелі по телефону?

— По вотсапу[70]. Заспокойся, чоловіче, ніхто нас не підозрює, стежити за нашими мобілками немає підстав. До того ж з вотсап немає проблем. Коли поховаємо Кетрін, одразу посадимо Евелін у літак до Маямі. Даніела чекатиме на неї.

— У літак?

— Внутрішніми рейсами вона може літати за своїм посвідченням, але якщо це ризиковано, посадимо її в автобус. Дорога довга, мабуть, півтори доби.

На територію Омега-інституту вони в’їхали через Лейк Драйв і проминули адміністративні будівлі, що самотньо стояли в абсолютній тиші посеред білого краєвиду. Від початку буревію тут нікого не було, дорогу не розчистили машинами, але сонце розтопило значну частину снігу, що тепер стікав брудними струмочками. Свіжих слідів шин не було. Лусія спрямувала їх до спортивного майданчика, бо пригадала, що там є ящик для зберігання м’ячів, габарити якого дозволяли покласти тіло всередину, щоб уберегти від койотів та інших хижаків. Однак Евелін здалося блюзнірством залишити Кетрін в ящику для м’ячів.

Вони доїхали до берега вузького й довгого озера, яке Лусія, навідуючись до інституту, перепливала в човні. Озеро було вкрите кригою, на яку мандрівці не наважилися ступити. Річард розумів, як непросто визначити товщину криги на око. На березі стояв навіс, тут же видніли човни й причал. Річард запропонував прив’язати до багажника «Субару» один з човнів і, їдучи вузькою дорогою вздовж берега, відтягти його кудись подалі. Вони змогли б укрити Кетрін брезентом і залишити у човні біля протилежного берега. За кілька тижнів крига скресне, човен випливе на середину озера, і жінку знайдуть. «Похорон