Там, за зимою - Ісабель Альєнде

підписували документ про розірвання шлюбу, щойно узаконене тоді в Чилі. Лусія ще не могла похвалитися, що вилікувалася остаточно, однак відновила сили, і їй поновили груди. У неї відросло посивіле волосся, яке жінка вирішила коротко підстригти й залишити, як є, за винятком кількох зухвалих пасом, які Даніела встигла пофарбувати до від’їзду в Маямі. Побачивши її в день розлучення — схудлу на десять кілограмів, з дівочими грудьми під декольтованою сорочкою й переливчастим волоссям, Карлос здригнувся. Лусії він здався, як ніколи, показним, жінка відчула миттєвий жаль за втраченим коханням, яке раптово згасло. Насправді ж вона не мала до нього жодних почуттів, хіба що вдячність за те, що він був батьком Даніели. Гадала, що краще тримати б на нього бодай крапельку зла, але зла не було. Від палкого кохання, яке підтримувала багато років, не залишилося й приску розчарування. Одужання після хвороби було важким, але таким же повним, як і від шлюбу, й через кілька років у Брукліні жінка вже рідко згадувала цей період свого минулого.

Хуліан з’явився в її житті на початку 2015 року, коли Лусія вже давно змирилася з браком любові й гадала, що її романтична уява вичерпалася під час хіміотерапії. Завдяки Хуліану вона пересвідчилася в природних відновлюючих властивостях допитливості та бажання. Якби Лена була живою, то застерегла б Лусію, що жінка її віку з такими замашками виглядає смішно, й, можливо, мала б рацію, бо з кожним днем шанси когось покохати меншали, а вірогідність здатися смішною більшала, але це була не вся правда, бо Хуліан з’явився й покохав її тоді, коли Лусія менше за все на таке очікувала. І хоча нове захоплення скінчилося майже так само швидко, як і виникло, воно допомогло жінці зрозуміти, що вона ще має внутрішній жар, готовий спалахнути. Шкодувати про щось було не варто. Радощі, які вона спізнала, залишалися радощами.

Найпершим, що привернуло її увагу в Хуліані, була його зовнішність; не те щоб він був потворним, однак Лусія не могла б назвати його привабливим. Усі її мужчини, й передусім чоловік, були вродливими, не тому що вона таких вибирала, а цілком випадково. Хуліан був найкращим доказом того, що Лусія не мала жодних забобонів щодо монстрів, як прокоментувала материн вибір Даніела. На перший погляд, він був звичайним чилійцем, яких тисячі: незграбний, незугарний, начеб на ньому була чужа одіж — м’яті вельветові брюки й немодні камізельки. Мав цитринового кольору шкіру, успадковану від предків, які походили з півдня Іспанії, сиві волосся та бороду й тендітні руки людини, яка ніколи не займалася фізичною працею. Однак під зовнішністю невдахи ховався надзвичайно розумний чоловік і пристрасний коханець.

Лусії вистачило першого цілунку й того, що відбулося потім тієї ночі, щоб нею заволоділа молодиста примха, яку викликав Хуліан. Принаймні на якийсь час. У перші місяці Лусія хапала обома руками те, чого їй бракувало в шлюбі; завдяки коханцю відчула себе любленою й жаданою. З ним до неї повернулася щаслива юність. Попервах Хуліан також втішався її чуттєвістю й веселощами, проте невдовзі непогамовність Лусії його перелякала. Він забував про домовлені побачення, спізнювався або телефонував в останню мить і під якимось приводом вибачався. Пив зайвий келих вина й засинав посеред фрази чи любовних пестощів. Чоловік скаржився, що йому бракує часу на читання і що мусить обмежувати спілкування, бо, мовляв, приділяє Лусії забагато уваги. Він і далі залишався делікатним коханцем, прагнучим не так знайти втіху, як зробити, проте жінка завважила, що Хуліан вагається. Він більше не віддавався любощам, а уникав їх. Лусія вже вміла розпізнавати любовне розчарування, щойно воно витикало свою голову гаргульї[66], і не терпіла його, сподіваючись, буцімто щось зміниться, як це було впродовж двадцяти років її подружнього життя. Жінка мала більше досвіду й менше часу, щоб його марнувати. Вона розуміла, що мусить розпрощатися, перш ніж це зробить Хуліан, хоча їй бракуватиме його почуття гумору, гри слів, задоволення прокинутися стомленою поруч із ним, знаючи, що варто прошепотіти одне слово чи ненавмисне доторкнутися до нього, щоб знову опинитися в його обіймах. Розставання було безболісним, вони залишилися друзями.

— Я вирішила дати відпочити своєму розбитому серцю, — сказала по телефону Даніелі, і фраза ця, хоч претендувала на дотепність, пролунала жалібно.

— Це так банально, мамо. Серце не розбивається, мов яйце. А якби й було, мов яйце, хіба не краще було б, розбивши його, вихлюпнути почуття? Така ціна вдалого життя, — безжально прорекла дочка.

Через кілька місяців, у Брукліні, Лусія ще час від часу сумувала за Хуліаном, але то був лише легкий свербіж, що не дошкуляв їй. Чи може вона покохати знову? «Тільки не в США», — думала жінка, адже вона не того типу, що приваблює американців, і найкращий доказ цього байдужість Річарда Баумастера. Лусія не уявляла спокуси без почуття гумору, але чилійська іронія не надавалася до перекладу, а жителям півночі здавалася відверто образливою. Її розумовий коефіцієнт у англійській був на рівні шимпанзе, як зізналася вона сама Даніелі. Охоче жартувала тільки з Марсело, сміялася з його коротких лап і писку лемура; собача дозволяло собі бути самозакоханим буркутуном, як законний чоловік.

Сум через розрив з Хуліаном проявився в запаленні кульшових суглобів. Лусія кілька місяців приймала знеболюючі пігулки й ходила, мов качка, але так і не пішла до лікаря, певна, що хвороба минеться, коли минеться прикрість. Так і сталося. Коли прилетіла до Нью-Йорка, жінка ще накульгувала. Річард Баумастер чекав на активну життєрадісну колегу, з якою колись заприязнився, а зустрів незнайомку в ортопедичних черевиках і з ціпком, котра, підводячись зі стільця, видавала звук іржавої завіси. Однак за кілька тижнів він побачив її вже без ціпка і в модних чобітках. Чоловік не здогадувався, що диво сталося завдяки швидкоплинній появі Хуліана.

У жовтні, через місяць після того, як Лусія оселилася в підвалі, Хуліан прилетів до Нью-Йорка на конференцію, і вони провели разом чудову неділю. Поснідали в «Ле Пен Котід’ян»[67], неквапно — бо Лусія ще тягнула ноги — прогулялися Центральним парком і, тримаючись за руки, пішли на денний мюзикл на Бродвей, а потім повечеряли в невеличкому італійському ресторанчику, де випили за дружбу пляшку найкращого к’янті. Обоє відчували ту саму близькість, що й першого дня, коли щойно познайомилися, і легко відновили відому тільки їм, повну двозначних алюзій мову. Хуліан вибачився за те, що змусив її страждати, але вона щиро відповіла, що майже не пам’ятає цього. Того ранку, коли вони опинилися вдвох перед великими чашками кави з молоком і свіжим хлібом, Хуліан викликав у неї сміхотливу симпатію,