Рута - Санфіров
Такі прояви людського духу завжди розчулювали Андрія, і зараз незнайомі хлопці своїм ентузіазмом повернули настрій, що його була зіпсувала розмова з дружиною. Є ще люди в Україні, і їх зовсім не мало.
Впевнено ступаючи важкими черевиками, Андрій спустився Прорізною до благенької барикади на розі, що мала прикривати революціонерів від несподіваних атак, зупинився біля скриньки для збору допомоги і відрахував туди чергові дві тисячі — таку тижневу таксу він сам встановив собі, бо як бізнесмен розумів значення грошей у господарстві, а Майдан був величезним господарством.
Помаранчеві захисні каски, які стали головним модним трендом Майдану, робили табір схожим на будівельний майданчик — адже несподівано з’ясувалося, що вони захищають голову не лише від цегли чи цементного розчину, але й від міліцейських кийків та навіть гумових куль. Саме тому їх і спробували заборонити законом у січні, проте без особливого успіху. Таким чином учора ще цілком мирний засіб захисту став дефіцитом і сьогодні купити його було практично неможливо. У цій ситуації власників мотоциклів виручали мотоциклетні шоломи, а гірськолижників — відповідно лижні.
Людей на Хрещатику було не дуже багато — воно й зрозуміло, якщо врахувати, що всі організовані сотні пішли на мирну ходу. Біля наметів залишалися тільки чергові. Ну й «самопаси», які звично тинялися між барикад та кучкувалися біля столиків з чаєм.
Біля намету шостої сотні, до якої колись записався був Андрій, стояло шестеро хлопців, сьомий рубав дрова для кухні. Всі крім нього були споряджені за майданною модою — каски чи мотоциклетні шоломи, респіратори, битки. Колишній однокашник Андрія по інституту Семен хвалився новим надбанням — захисними щитками на руках і ногах, зробленими зі звичайних глянцевих журналів та клейкої стрічки. Він періодично стукав по них палицею, щоб продемонструвати ефективність такого захисту.
— Слава Україні! — привітався Андрій.
— Героям слава! — першим відповів Семен.
Ритуал рукостискань на мить відвернув увагу від Семенових доспіхів, утім він одразу виправив ситуацію, похвалившись:
— От бачите, навіть з жіночих журналів може бути користь!
— Думаєш, поможе? — скептично перепитав кухар.
— Аякже! Ми тоді у грудні з ментами штовхалися, то вони, суки, по литках б’ють. А так виходить щиток, як у футболістів. А руку можна просто підставити, коли кийком б’ють, от спробуй!
Один із хлопців ліниво махнув биткою у бік Семена, і той різко викинув назустріч передпліччя, обмотане журналом.
— От бачиш! — захоплено вигукнув він.
— Солідно, — похвалив Андрій.
— Щоб ти знав, колись в Англії ополчення вдягалося у доспіхи, зроблені з паперу.
— Я собі уявляю! — засміявся кухар.
— Серйозно! — емоційно продовжив Семен. — Складали багато шарів і простьобували нитками, як ковдру. То щоб ти знав, воно стрілу витримувало.
— Що нового? — поцікавився Андрій, коли тема паперового захисту вичерпалася.
— Та в Маріїнському заміс, — відповів Семен. — Менти з титушками взяли наших у кільце. Кажуть, уже кілька вбитих.
Андрій розвів руками. Погані передчуття підтверджувалися:
— Це такий мирний наступ?
— Так і я ж про це, — Семен плюнув собі під ноги. — Який може бути мирний наступ? Де таке бачено? Це як печений лід. Мирний і наступ. Мирно йде худоба на бійню, а наступ — це зовсім інше.
Всі закивали на знак згоди. І така єдність не дивувала, адже ті, що вірили в нову ініціативу Ради Майдану, пішли до Маріїнського. На Майдані залишилися лише скептики.
— Я позавчора дизель у каністру заправляв для генератора. То що ви думаєте, налетіли, схопили і присудили нічний арешт,— поскаржився хлопець, який виконував обов’язки старшини-господарника. — Я судді кажу: дизель для коктейлів Молотова не годиться, потрібен бензин, — а їй пофіг. Якщо каністра, значить терорист. Тепер після десятої маю бути вдома, інакше посадять.
— Отож і виходить, що ти завжди винен! — Семен продовжував постукувати себе по доспіхах із журналів, немовби перевіряючи їх, а потім красиво перекручував кийка, і перекидав його у ліву руку і знову стукав. — Ти винен апріорі. Навіть якщо не винен. А як на мене, то краще вже сидіти за діло, а не просто так.
Андрій глянув у бік Інститутської, де на горі стояла Адміністрація Президента. Звідти долинав шум, поки зовсім здалеку, так що його можна було сприйняти за звичні звуки великого міста.
— Ти що, думаєш, уже почалося? — стурбовано запитав він.
— А хрін його знає, — Семен знову перекинув кийка з руки в руку. — Згадай грудень. Тоді теж пробували, але отримали люлєй і відійшли.
Тим часом до компанії підійшов ще один учасник, одягнений підкреслено цивільно, навіть без респіратора на шиї — неодмінного атрибута всіх, хто наближався до передової. Респіратор мав захистити не лише від їдучого диму покришок, але й від оперативних камер міліції. Борис, давній товариш Семена, з яким Андрій зійшовся на Майдані, дисципліновано чергував на барикадах, працював як усі, але не виявляв жодних ознак агресії. Він був дещо дивним, як це часто буває з інтелігентами, зате з ним ніколи не було нудно, адже спектр тем для обговорень пролягав від квантової фізики до китайської філософії.
— Усіх вітаю! — неголосно привітався Борис.
— Привіт! — простягнув йому руку Андрій.
— Героям слава! — відгукнувся Семен і знову вимахнув кийком.
Зависла пауза. Всі прислухалися до звуків з Інститутської.
— До речі, мені дружина дзвонила, — вирішив підняти бойовий дух Андрій. — Каже, у нас тут терористи, підготовані в Литві та Польщі.
Треба ж було отримати якусь користь від неприємної розмови з благовірною, а так хоч хлопці потішаться.
— Та ти що! — здивувався кухар.
— Реально. Каже, ми тут всі за гроші, просто нам правди не говорять.
— Смішно, — кивнув Борис без тіні посмішки. — Ми за гроші, але нам про це не говорять.
— А де вона? — поцікавився старшина сотні.
Семен здивовано звів брови:
— Так вона ж у тебе наче нормальна була.
— Якби була нормальною, не втекла б до мами в Краснодар.
— А, у Краснодарі! — розвів руками старшина. — Ну звідти видніше.
— Віртуальна реальність, — кивнув Семен.
— Добре, хоч Рута не з нею... До речі, — Андрій поліз у кишеню за телефоном.
Розповідь про дружину викликала в душі те саме тривожне
