Рута - Санфіров
Вирвавшись на вулицю, втікачі найперше роззирнулися. За кілька метрів від дверей стояло троє «беркутівців». Вони курили та балакали між собою із просто-таки демонстративною байдужістю, не звертаючи жодної уваги на втікачів. Андрій із Борисом практично на руках віднесли дівчину трохи вбік та посадили на бетонний парапет. Борис присів біля неї й обережно доторкнувся до пораненої ноги.
— Крові немає, — задоволено констатував він. — Значить кулі гумові. Не все так страшно.
— Страшно, коли в тебе стріляють, — сказала дівчина. В її голосі відчувалися стримані сльози.
— Є таке, — погодився Борис. — Іти зможеш?
— Спробую, — вона підвелася, зробила крок пораненою ногою та одразу зойкнула. — Ой! Ступати боляче.
— Ще б пак.
— А давно Рута пішла до Профспілок? — запитав Андрій.
— Рута? — здивовано подивилася на нього бібліотекарка, яку власна нога, зрозуміло, хвилювала значно більше, ніж доля подруги. — Зранку ми з нею книжки розбирали, потім зайшли хлопці з АвтоМайдану, і вона одразу пішла.
— До Профспілок, кажеш?
Дівчина кивнула. Борис підставив їй своє плече:
— Берися за мене. Сміливіше. Якщо до Профспілок, то ми туди зараз і підемо. Там госпіталь.
— Зачекайте! Я спробую ще раз подзвонити.
Андрій поліз до кишені і видобув звідти телефон. Екран його вкривало мереживо тріщин.
— От холера! Розбився!
— Не дивно, — знизав вільним плечем Борис. — Добре, хоч сам цілий.
Андрій критично роздивився апарат, потім натиснув на кнопку і обережно поводив пальцем по екрану. Той одразу відгукнувся на рух.
— Наче живий. Ану!
Він викликав із пам’яті номер Рути. Почулися гудки. Нарешті! Після другого не автовідповідач, а нормальний дівочий голос відказав:
— Ало!
Андрій радісно притулив телефон до вуха:
— Ало! Рута?
— Так, а хто це? — запитав голос з динаміка.
— Ну слава Богу! — видихнув Андрій. — Ти жива?
— Жива, а хто це? — запитав голос із незнайомою інтонацією.
— Це Рута? — перепитав Андрій.
— Рута. А ви хто? — відповіла дівчина.
Її голос був геть не схожим на голос дочки, й Андрій зітхнув:
— Мабуть, я помилився номером.
— Не виключено, — погодилася дівчина.
— Пробачте. — Андрій натиснув «Відбій». — Це ж треба!
— Знайшлася? — поцікавився Борис.
— Та ні. Думав, у моєї дочки унікальне ім’я, і тут попав іще на одну Руту.
Борис сумно посміхнувся:
— Мені здається, нас уже нічим не можна здивувати.
— Не без того, — погодився Андрій. — Ану, ще раз...
Він знову викликав номер дочки. Після кількох гудків відповів той самий голос.
— Рута!?.. А, це знову ви.
— Знову я, — сказав голос.
— Пробачте, а ви не на барикадах?
— Ні, я вже повернулася.
— Дівчино, пробачте, як вас?
— Рута, — відповіла вона.
— А, точно, Рута. А ви моєї Рути часом не зустрічали?
— Вашої, це якої?
— Рути Литвин, — пояснив Андрій. — Світленька така, в яскравій шапці.
— Та я й сама світленька, — засміялася дівчина у відповідь. — Прикмет малувато.
— Це точно. Вона студентка.
— І я студентка.
— Ну добре, — розмовляти далі сенсу не було. — Якщо її зустрінете, скажіть, що батько хвилюється. Хай подзвонить.
— Якщо зустріну, скажу, — пообіцяла дівчина.
— Дякую, — сказав Андрій.
— Нема за що.
Андрій знизав плечима і заховав телефон тепер уже до нагрудної кишені, щоб у разі наступного падіння не добити. Потім він підставив своє плече бібліотекарці, й утрьох вони подибали до Будинку профспілок.
Дорогою, обганяючи їх, ішли захисники Українського дому, злі та збуджені. Дехто тримався за забиті плечі й руки, на обличчі в одного виднілася кров.
Захопивши барикаду на Грушевського та Європейську площу, «Беркут» зупинився, певно, перегруповуючи свої сили. Вцілілі революціонери з дальніх барикад стікалися до Майдану.
Незважаючи на те, що бібліотекарка стрибала на одній нозі, два чоловічих плеча поруч робили пересування досить зручним, тому відстань до Профспілок вони здолали відносно швидко. Медпункт там знайшовся одразу — за підказкою охорони і табличкою із червоним хрестом. Всередині порядкував немолодий лисуватий лікар у товстих окулярах. Йому допомагала білява медсестра зі змореним обличчям. Вона посадила постраждалу на стілець, допомогла їй зняти чобіт і закачати штанину.
Лікар, який тим часом закінчив огляд хлопця із забитою головою, тут-таки, без паузи, схилився над ногою постраждалої. Впевненими рухами він помацав місце забою, яке вже почервоніло та набрякло. Потім покрутив стопою, перевіряючи, чи все працює як слід. Бібліотекарка ойкала і хапалася за руку медсестри.
— Судячи з усього, це забій надкісниці, — підсумував лікар, витираючи руки вологою серветкою. — Плюс гематома. Типові травми від гумової кулі.
— Гематома, — повторив Андрій. — На гематоген схоже.
— Гема — це кров по-грецьки, — пояснила медсестра. — Гематоген роблять із крові, а гематома — це підшкірний крововилив.
— Цікаво. Не знав. А Рути Литвин тут не було?
— Рути? — перепитала медсестра. — Яке гарне ім’я!
— Думаєш, ми тут картотеку ведемо? — лікар глянув поверх окулярів. — Перев’язали — і додому. Зараз менти по лікарнях сидять, тільки на наших і чекають. Тому все це побутові травми, запам’ятайте! — він перевів погляд на бібліотекарку. — І допомогу вам надавали вдома, рідні або друзі.
Все це було слушно, але не воно зараз цікавило Андрія.
— Так була Рута чи ні? — запитав він роздратовано.
Лікар, який, певно, теж став філософом у цій веремії, заспокійливо підняв долоню:
— Та не нервуй ти так. Не було дівчат.
Медсестра схилилася до Бориса, який стояв біля потерпілої і тихо запитала:
— Чого він?
— Дочка, — пояснив той.
— А-а!
І в цей момент з вулиці долинув штампований міліцейський голос, підсилений вже не мегафоном, а великою звуковою станцією, тому що слова пробивалися всередину навіть крізь стіни Будинку профспілок.
— Увага! Увага! Всім учасникам масових заворушень пропонуємо припинити незаконні дії та негайно звільнити проїжджу частину вулиці Хрещатик та Інститутської. У випадку невиконання ми вимушені будемо застосувати силу. Увага! Увага! Всім учасникам...
Він повторював це кілька разів поспіль, і за кожним разом у коридорах та кімнатах чулися крики:
— Та пішов ти!
— Маму свою лякай!
— Облізете!
— Яника на нари!
Лікар знову глянув поверх окулярів, але тепер уже
