Рута - Санфіров
— На Груші починається. Менти заворушилися, — занепокоєно бурчав він. — Людей мало.
— Ви Руту Литвин не бачили? — запитав у нього Андрій.
— Знаєте, скільки тут різних людей? — похмуро-іронічно відповів хлопець.
Андрій озирнувся у бік Кабміну і теж побачив, що чорні шоломи та доспіхи ворушаться, шикуючись у лаву.
— Тоді можна ідіотське запитання? — тим часом запитав Борис у хлопця. — Як пройти в бібліотеку?
— Це там, позаду, — махнув той у бік входу.
— Дякую, — кивнув Андрій і попрямував туди.
Величезний хол Українського дому здавався ще більшим через незвичний вигляд — ані виставкових стендів, ні столів для конференцій, а лише згорнуті опальники попід стінами, сумки та кілька десятків людей, які зайняті підготовкою до оборони.
Бібліотека знайшлася у задній частині будівлі біля ліфтів. Ряди стареньких книжкових шаф, які, певно, знайшли десь у тутешніх загашниках, книжки на полицях, стіл для бібліотекарки — все як у будь-якій районній книгозбірні, якщо не враховувати краєвид за вікнами — барикади та багаття з автомобільних покришок.
За столом сиділа дівчина і щось писала у зошиті, звіряючись із книжкою. Андрієві це настільки нагадало дитинство, що він на мить втратив увесь свій кураж.
— Добридень, — тихо, якось по-шкільному привітався він.
Дівчина підвела очі в окулярах.
— Доброго здоров’я, — сказала вона дещо запитально.
— Я — батько Рути, — пояснив Андрій.
— Дуже приємно, — усміхнулася бібліотекарка. — Але її немає.
— Як це, немає? — Андрій помітно стривожився.
— Зранку була, а потім пішла до Профспілок.
— Тьху ти!
— Ну це вже хоч якась інформація, — розважливо сказав Борис. — А коли вернеться, не казала?
Бібліотекарка знизала плечима:
— Може, вже й повернулася. В автомайданівців запитайте, — вона показала рукою у напрямку коридорчика, який вів до штабу мобільної революції.
Андрій притьмом кинувся у вказаному напрямку, Борис чемно подякував дівчині й лише потім приєднався до нього. Кімната АвтоМайдану виявилася порожньою — столи, кілька стільців, ноутбук, чайник, чашки — скидалося на те, що люди вийшли звідси хвилину тому.
— Було б кого запитувати, — пробурмотів Борис.
Андрій мовчки розвернувся та пішов далі, відкриваючи всі двері підряд. Там були кімнати зі столами, були зі збитими дерев’яними нарами для спання або з матрацами на підлозі, але всі вони були порожніми.
— Є хто живий? — крикнув Борис із коридору, але відповіді не отримав. — А кажуть, мовчанка — ознака згоди, — філософськи зауважив він.
Проте Андрій уперто продовжував зазирати у двері, немовби боявся, що десь за ними Руту тримають у заручниках. Цей обшук, мабуть, тривав би довго, але з холу почувся шум, який змусив припинити пошуки. Товариші мерщій спустилися до зали. Там зібралися всі захисники. Хлопці, які нещодавно обкладали вікна мішками, зараз барикадували двері зсередини. За вікнами виразно виднілися сині постаті у кевларових шоломах та бронежилетах. І з кожною секундою їх ставало все більше.
— Дурне діло, — кивнув Андрій у бік дверей.
— Чому? — Борис став поруч із ним.
— Вони вікна розіб’ють за секунду. Ми у Вільнюсі Будинок друку штурмували, то там була така ж історія. Треба відійти, бо зараз скло полетить.
Тим часом до дверей підійшов офіцер із мегафоном у руці. Його фігуру було чітко видно через скло.
— Всім негайно залишити приміщення! — заговорив він якимось штампованим голосом, і мегафон додав до нього металу. — Захопивши адмінбудівлю, ви порушуєте закон. Усім вийти на вулицю, інакше ми будемо змушені застосувати силу.
Він не кричав, не сердився, і ця буденність заяложених штампів робила ситуацію іще неприємнішою.
— А може, й не так погано, що тут немає твоєї Рути, — Бориса знову потягло на філософію.
Андрій роззирнувся навкруги:
— Треба пошукати запасний вихід.
І в цей момент скляна вітрина осипалася вниз дрібними скалками. Фігури «беркутівців», які щойно лише вгадувалися за брудним склом, в одну мить стали реальністю. Вони тримали в руках гумові кийки, а дехто навіть гвинтівки. Наступної миті ноги у важких берцях переступили через раму, збиваючи залишки скла, і майданівці, що до цього стояли, неначе заворожені, прожогом кинулися врозтіч.
Андрій з Борисом щосили рвонули углиб холу, де за стіною розмістилася бібліотека. Дівчина за столом дивилася переляканими очима, але не рухалася з місця. Позаду вже лунали звуки ударів, крики постраждалих та матюки міліції.
Андрій підбіг до дівчини, схопив за руку і буквально висмикнув її зі стільця, немов буряк із грядки.
— Тут є запасний вихід? — грубо прокричав він, і це вивело дівчину зі ступору.
— Там, — вона вказала у бічний прохід.
Борис першим кинувся у вказаному напрямку. Там і справді були двері, заблоковані зсередини ніжкою стільця. Він витягнув цей імпровізований засув і штовхнув стулку. Благенький замок піддався з другого удару.
Тим часом до бібліотеки заскочило двоє «беркутів». Один з них тримав у руках гвинтівку. Побачивши книжки, вони почали розкидати їх, немовби шукали якийсь скарб а чи просто так виміщали злість. Андрій біг до виходу, тягнучи за собою дівчину-бібліотекарку, і поки що шафи затуляли їх від ворога. Але менти раптово змінили тактику і замість розкидати книжки по одній, почали перевертати шафи, б’ючи у них своїми кутими берцями. Шафи затріщали, захиталися і почали валитися одна за одною з гуркотом, який помітно тішив нападників.
Коли остання шафа заточилася, відкриваючи вид на втікачів, Андрій уже добіг до дверей. Дівчина теліпалася позаду, не встигаючи за його темпом. І саме її побачив той, що тримав у руках гвинтівку. Спокійним, але швидким рухом він підняв зброю, упер приклад у плече, сходу впіймав ціль у цівку прицілу й одразу натиснув спусковий гачок.
Постріл заповнив звуком все приміщення, і наступної миті бібліотекарка зойкнула та впала на підлогу.
Андрій, що вже встиг сховатися за стулкою, побачив це й одразу присів поруч.
— Борю, стій! — гукнув він товаришу.
Дівчина трималася за ногу і тонким голосом на одній ноті стогнала:
— Ой-ой-ой-ой!
Борис, який вже встигнув вискочити на вулицю, притьмом повернувся.
— Що там?
— Нога, — простогнала бібліотекарка, яка, на щастя, упала так, що опинилася у коридорчику за рогом, поза межами видимості нападників.
— Чорт! — лайнувся Андрій. — Встати можеш?
Він схопив дівчину попід руки і потягнув до дверей. Борис приєднався з другого боку, й удвох вони підняли поранену та буквально на руках витягли на вулицю, незважаючи