Рута - Санфіров
Андрій відійшов на два кроки від товаришів, щоб мати можливість спокійно поговорити, коли до нього долетіли чиїсь слова:
— Ні, мамо, ми просто в кіно пішли. Чому шум? А кіно про війну, — він обернувся і побачив двох хлопців явно шкільного віку, один з них тримав телефон біля вуха: «Ні, ми не на Майдані, що ти», — спокійно збрехав хлопець.
Батьківська душа Андрія, звісно, обурилася такій нахабній та відвертій дезінформації, але патріотична свідомість стала на бік хлопців. І справді, вони ж не в нічний клуб без дозволу прийшли. Хоча з іншого боку, в нічному клубі було б безпечніше. Отак усе життя — намагаєшся зрозуміти дітей, а в результаті втрачаєш батьківський контроль. Він відігнав від себе зайві думки і викликав номер Рути. Телефон подумав хвилинку, бо мережа на Майдані, як завжди, була перевантажена великою кількістю протестувальників, а потім сказав противним жіночим голосом:
— Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності. Передзвоніть пізніше.
— Тьху ти! — вилаявся Андрій і повернувся до товаришів.
Тим часом без нього розмова вже перетворилася на суперечку:
— А я кажу, не буває мирних наступів! — запально доводив Семен.
— Махатма Ґанді вважав інакше, — спокійно відповідав Борис.
— Твій Ґанді воював з англійськими джентльменами, а ми — з титушками та ментами. І потім, Ґанді говорив про мирний спротив, а не наступ. Відчуй різницю.
Це була вічна тема для дискусій — між тими, хто рвався у битву, і тими, хто вірив у ненасильницьку зміну влади. І тих, й інших завжди вистачало на Майдані.
— Ну ми ж не хочемо вічно сидіти тут, на барикадах. То треба йти вперед, — Борис був спокійним, пацифізм із нього ліз навіть у манері висловлюватися, неквапливій та розміреній.
— Мирно йти вперед? — глузливо перепитав Семен.
Борис виправився:
— Ну, це я фігурально кажу «йти вперед». Просто треба розвивати протест.
— Так і я про те саме! — знову вимахнув кийком Семен. — Оголосити атаку — і ми позносимо цю банду за півгодини.
— Або вони нас, — спокійно уточнив Борис.
Це було слушно, тому Семен тільки плечима знизав:
— Що поробиш? Війна. А ля ґер ком а ля ґер.
— Так, власне, війна. Війни і не повинно бути, — в голосі Бориса звучали нотки вчителя, який має справу з нерозумною дитиною, і це помітно дратувало співрозмовника. — Має бути не війна, а примус влади до капітуляції. Бо війну проти них, — він вказав пальцем у бік Банкової, — ми не виграємо.
Семен, мабуть, і справді роздратувався, тому що у відповідь буркнув:
— Звісно, не виграємо, якщо дехто боїться навіть каменем кинути.
Завжди спокійний Борис почервонів і зробив крок уперед:
— Це ти про мене?
Семен демонстративно розвів руками:
— Звісно, ні.
Суперечка очевидно переходила межі мирної, тому Андрій вирішив втрутитися:
— Хлопці, припиняйте. Нам іще сварок не вистачало. Думаю, ті, хто зараз тут, уже довели, що не бояться.
Семен, певно, теж відчув, що перебирає, тому що одразу змінив вістря атаки:
— Ну добре, а інші де? Чому тут не вся Україна? Вони мирно протестують біля комп’ютерів?
— Та припини ти, — Андрій поклав йому руку на плече. — А що там, до речі, в Українському домі? Не чули?
Його не відпускали думки про доньку, телефон якої був поза зоною, і якщо вірити дружині, то вже кілька годин.
— Та наче нічого, — відповів Семен, охоче зістрибуючи з конфлікту.
— А що таке? — одразу запитав уважний Борис.
Андрій автоматично помацав кишеню з телефоном.
— Та дочка там, у бібліотеці. Телефон не відповідає. Щось я хвилююся.
— То ходім пошукаємо, — Борис, як завжди, був готовий допомогти.
— Ходімо, — піти на місце було гарною ідеєю, і як він раніше до неї не додумався?! — Хлопці, — голосно сказав Андрій, звертаючись до всієї компанії. — Ми з Борисом до Укрдому, а ви тут без нас Януковича не скидайте. Ми швидко.
Семен зареготав першим, і до нього охоче приєдналася решта.
3
Колишній музей Леніна, а зараз Український дім революціонери зайняли лише у кінці січня із суто тактичних міркувань. Бо він був набитий спецпризначенцями і давав можливість атакувати барикаду на Грушевського з тилу. На момент захоплення всі служби та штаб Майдану вже прижилися у Будинку профспілок, нічліг приїжджим давали Жовтневий палац, Київрада та Консерваторія, тому Український дім став прихистком для всіх творчих сил революції. Там проводили концерти й лекції, там розмістив свій штаб АвтоМайдан і саме там розташувалася бібліотека, де сьогодні мала працювати Рута Литвин.
Андрій із Борисом ішли через Майдан, який після інформації про бійню у Маріїнському захвилювався та закомашився, готуючись до оборони. Короткий зимовий день хилився до сутінок, шум сутичок з Інститутської ставав усе голоснішим, а люди у накидках з червоними хрестами бігли вгору бруківкою, щоб допомогти пораненим. Тривожна атмосфера охопила всіх, утім, Андрій мав додаткову причину для хвилювання — у випадку прориву барикад на Грушевського Український дім, а з ним і Рута, одразу опинялися під ударом силовиків. Ну а те, що Грушевського довго не протримається у разі загострення, було зрозумілим — обійти барикади зі спалених автобусів та піддонів можна було з боку стадіону «Динамо» і Паркової алеї, та й захисників там залишилося небагато.
Борис, ображений розмовою біля наметів, говорив, немовби продовжуючи суперечку.
— Я просто дивуюся, як люди міняються на Майдані, — скрушно зітхав він. — От, наприклад, Семен мені зараз дорікає.
— Він не дорікає, — спробував заспокоїти його Андрій.
— Ну, натякає, — виправився Борис. — А сам, між іншим, проти власної дружини слово сказати боїться. Хоча вона в нього не страшніша за Януковича.
— Та то ж дружина!
Андрій спробував перевести все на жарт. Борис цього не відчув, мабуть, дуже образився.
— Він теж її обирав. Так само, як ми Януковича.
— Думаєш, так само? — перепитав Андрій і посміхнувся.
Тут уже до Бориса дійшло, і він розтягнув губи у відповідь.
— Хочеш чаю? — назустріч ішла жіночка з тацею,
