На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

— І не пропав, не зігнив?

— Біда швидше згине. Тисовий корінь — вічний! Ану залиш так на сто років вільні царинки, щоб ніхто не косив. Знову з-під землі тисовий ліс вилізе.

— Так гадаєте? — перепитав Фока.

— Це напевно.

— Ну, то нема чим журитися, Танасеньку, наша верства з-під землі вилізе, бутини не зашкодять.

Танасенько відкрив рота, цікаво посміхнувся, хитро.

— Так кажеш? Може, може… — І знову почав нарікати: — Але ти, Фоко, говориш, говориш, а нічого не уживаєш, не їси, не п’єш. У мене так не можна.

Фока виправдовувався:

— Ви, Уршеговий рід, маєте міцні голови. З вами змагатися важко.

— Мої трунки ще нікому не зашкодили. А не одному повернули здоров’я. Я над цим мудрую вже тридцять років. Тут, аби ти знав, хитро поєднано одне з іншим. Трави, мед чи горілка і всяка всячина. На всіх струнах грає, як цимбали. Що одне послаблює, те інше підсилює.

— Але стільки їсти? Бабиці вхоплять, людина ж лусне, — боронився Фока.

— Дивися сюди, це найкращий лікар, — вказав на нову широку кахельну піч.

На поливаних кахлях кремового кольору, у яскравій зелені вилиті людські постаті представляли картини оптимістичні і цікаві, а також потішні і навіть незвичайні.

Фока розглядав їх з гордістю: опришки женуть на конях один поперед одного, з лісу за ними виглядають пушкарі у борошняних цісарських мундирах із подовгуватими карабінами. Інші глупувато розглядаються по горах. Корови із породистими вим’ями йдуть на полонини, за ними пастухи з трембітами, кудлаті пси, а перед ними зелененька блискуча полонина.

Весілля на конях, ґаздівська наречена, міцна, плечиста, на широкому коні. Корона на її голові світиться яскраво, як сонце. Навколо дружби і гості стріляють з пістолетів. Густий дим вкриває половину весільної сцени.

У кутку печі скромно прихована сцена з усіх міркувань дуже нескромна. Молодиця і молодик під деревом у позі і з подробицями, які не залишають жодних сумнівів. Але кара вже наближається. Ревнивий чоловік із сокирою поспішає, щоб відрубати знаряддя гріха.

В протилежному куті чорт з хвостом, радісно танцюючи, карбує гріхи на воловій шкірі. Трохи вище — добродушний і наляканий святий Миколай фалдою сукні намагається затулити грішників. Але далі їде на хмарі у колісниці, запряженій двома громовими кіньми святий Ілля з блискавкою в руці. Він так грізно споглядає вниз, що аж страшно дивитись…

Танасенько розказує:

— Я тобі там постелю! А там місця на трьох. Розігріті черепки краще тримають тепло, ніж гаряче накриття. Вранці встанеш міцний, як ведмідь, а поки-що уживай!

Заохочений Фока їв, попивав, а говорив ще менше. З усього цього йому стало трохи сумно.

Ґазда особисто постелив йому на ніч постіль на печі: чотири новенькі волохаті ліжники, ще не вживані, і нові конопляні простирадла, ще не прані. А також файну єврейську подушку, цілу червону — підложив йому.

ІІІ. Лісова смерть

1

Вже на світанку старий ґазда клопотався, але ходив на пальцях, особисто готував сніданок. Коли зауважив, що Фока не спить, підійшов до нього і прошепотів йому таємничо, з хитрою посмішкою:

— А може тобі потрібні гроші? Червоних дукатів, га?

Фока дякував, запевняв, що не потребує. Після ситного сніданку, попри подальші спокушання і намовляння, Фока поїхав угору дорогою вздовж Черемоша через Красний Луг, понад Бистрецем на Руський. До полудня він дістався до лісової колиби. Застав у ній тільки спузара.

Спузар — ця непочесна назва дослівно означає сміттяра, підмітальника пилу і сміття. Насправді ж, у відсутність робітників спузар підтримує порядок у цілій колибі. Заготовлює дрова, постійно підтримує вогонь у вогнищі, міняє смерекові гілки для підстилки спальних місць. Вранці і ввечері готує їжу для всіх. Спузар — це господар колиби. Тому іноді трапляється, що обов’язки спузара виконують жінки. У нас нікому й до голови не прийде, ясна справа, як це говорять про певні сибірські роботи, щоб жінка працювала в пущі при вирубці дерев. Але коли вродиться якась така розмашиста та ведмедеподібна і має таке бажання, то що ж, вона цілком може бути добрим спузарем. Окреслення спузар не є принизливим для людини. Це скидання на неї всієї домашньої роботи, всіх обтяжень. За те, що ти пішов проти лісу, зустрічаєшся зі смертю, маєш, чоловіче, ту свободу, що викидаєш всі турботи на сміття. Нехай спузар з цим возиться.

— Знаєте що, ґаздо, — сказав спузар, — сьогодні гарно, тепло, підійміться на гору. За годинку, за дві будуть спускати дерево — вказав він на стрімку стежку відразу коло ризи. — Стежка непогана, — заохочував спузар, — тільки вважайте там, де риза близько, або де риза перетинає стежку, щоб вас якась колода не зачепила… Бо це вже гірше.

Фока залишив коней під опікою спузара, взяв лише два пістолети, сокиру і гострий чекан. Вичовгана, майже обледеніла стежка спочатку здіймалася вздовж ризи, а потім перескакувала на лівий бік від ризи. Знову поверталася на правий бік, аж врешті віддалялася і пішла високо понад ризою. Внизу і навколо був ще незайманий ліс. Старі дерева вистрілювали із запаморочливої глибини одні понад другими уверх, начебто намагалися зрівнятися висотою з вершиною. В будь-якому випадку вони захищали мандрівника на стежці від падіння в провалля. Тут і там обкорована колода, що розминулася з ризою, присипана снігом, перегороджуючи стежку, змушувала до прикладення чималих зусиль.

— Видно, що часом така біланя вирветься на стежку і тоді… — Фока пригадав застереження спузара.

Ще вище стежка вже складалася переважно тільки із ступенів, втиснутих ногами в снігу за кожним стовбуром. Між одним і другим ступенем була обледеніла стіна чи пустка. Прохід стежкою полягав на перескакуванні з одного ступеня на інший. Кмітливі італійці прикріпили кілками до товстих стовбурів гужви, тобто линви, сплетені з кори, з’єднуючи таким чином стовбури, немов поручнями, для зручнішого перескакування. Вже зовсім високо стежка, повертаючи то в один, то в інший бік, часто перетинала ризу.

Фока бадьоро перескакував зі ступеня на ступінь. Іноді відпочивав на заглибинах поверх стовбурів. Сонце гріло, ставало щораз гарячіше. Раптом вирвався згори з повітряної пустки окрик: клей-гоу! клей-гоу! — і відразу ж знизу з провалля, крізь ліс, що дивувався маломовним хором, вздовж ризи, від поста до поста завертілася брава відповідь: кіна-тоу, кіна-тоу! — Це були попередження і сигнали готовності, що колоди будуть з’їжджати з вершини ризами. Фока притулився до