На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Але навіть не подумайте, що Палениця не є гостинною. Постійно запрошує гостей з цього і з того берега до чорно-зеленої родини, до богослужіння в зеленому мороці, до мовчазних танців перед вівтарем живої присутності, де листок горнеться до листка, потиск до потиску, шепіт до шепоту, погляд до погляду.
Тільки чорнота є барвою материнською, найчуттєвішою з усіх барв. Закликає до дитячої довірливості, сама винесе на світло. З неї народжується зелень лісів, з неї і з зелені — блакить неба. Чорні джерела Чорного Черемошу, темне чрево починань в одному зародку зелені, а в другому — блакиті. З лона Палениці, з Попаді, з усіх темних лон тисячі смоктавок висмоктують воду для Чорного моря. Бо під Чорногорою, під чорнолісом і в пупку землі пробиває старіше чорне море, море у часі. Подихи і звуки темряви, наземні і підземні, тисячі потоків, струмків і потічків. Зітхання з-під скель, плачі трясовин, галасливе булькотіння на вигладжених плитах, щебетливий шепіт рос. Очі тут не потрібні — тільки слухати. Джерела Черемоша — з них все ще віє лісовим дитинством. Гірські сосни чорно-зеленої надії, закорінені не в часі, а на корінцях святої лякливості. Триває і перетриває світ.
Десь у тих краях, де владний гомін звільняє від страху, де все однаково тверезо освітлене, там одне й друге є правдою і напевно має ціну, а те інше правдою не є і тому безвартісне. Одне рекомендоване і дозволене, інше напевно заборонене. Тут на джерелах неправда не росте і все дозволено. Первородний гріх просякнув сконденсований у болота і в роси для того, щоб усе було можливо, щоб починати вперше або ще раз. Поки з пупка землі променисто кружляє живиця світового дерева з гілки до гілки, від частинки до частинки, поки жодне з них не є відтятим чи самотнім, гріх не прокинеться. Хто насмілиться порушити зв’язок, розбудити гріх?
Води Верховин не мають льодовиків. Щоправда, весь північний схил Чорногори із проритими колись льодовиками котловинами з їхньою субарктичною рослинністю, із зникаючими на днищах котловин озерцями, підскельними потоками та потічками, є свідченням про давні льодовики. Це минувшина ще до людей, не сьогоднішня, не вчорашня, сліди і відлуння подій доісторичних, від багатьох тисяч років тому. Якщо шукати до кінця і вираховувати, то здається очевидним, що сьогоднішні запаси карпатських вод — це не лише головні джерела, звані головицями, які можна охопити оком. Передусім це густі сніги від осені до травня, пов’язані багатьма зв’язками із багнами, з цілою мережею і лабіринтами підгірних боліт. Ті багна зовсім не бідні на воду, вони радше несміливі і переважно сонні, тому що їм зручно сидиться у своїх руслах. Лише коли їх переповнить талим снігом, більш того, коли весняні дощі і літні зливи, перевертаючи віковічну рівновагу, вирвуть русла і потоки для відпливу, тоді заспані болота прокидаються все бадьоріше, нераз грізно. Пригадують собі, що вода навіть у болотах — це все ж вода і союзниця інших вод. Тому не одна людина, яка піддалася спокусі, щоб отримувати користь з вод, часом нарікає на їх недостачу, але коли краще їх пізнає — на їхню злостивість і небезпечність.
Та мало хто знає про інші ресурси води, про підземні потоки, про затоки, сховки, артерії підскельного моря. Хіба-що форелі, котрі з усіх боків гірських хребтів мандрують восени до джерел, зникають у скельних пащах і там десь святкують свої весілля чи храмові празники. А може ще й видри, що полюють на них? І птахи, звані біложивотими, що йдуть слідом форелі? Вони поєднують у свої кольорах стихію води, темної глибочіні і піни потоків, немов викликають право води. І ще може чорно-жовті змії-плавці, невблаганні і вмілі мисливці у невпинній погоні за фореллю?
Доступ до підземних вод закритий лісом, завалений вітроломами, зашитий густими заростами, заліплений покладами змиршавілих мохів. Тільки в окремих місцях той чи інший потік відразу випливає сильною течією зі скельної пащі, як із спущеної над самою водою брами, за якою щось є. Але що?
3
Фока у молодих літах шукав скарбів, слідів давнини та інших, ще більш несамовитих. Нераз він питав сам себе: куди діваються форелі, що пливуть восени потоками вверх? Де ті великі весілля і чисельні віча форелей з усіх приток? Випадково він знайшов підказку.
Так як і кожного року в Чорногорі на Шурині, а також у верховинській пущі на Рабинці, він вирубував і випалював батьківський ліс задля розширення полонин. Одного разу під струхлявілим від вогню мохом він побачив плаский круглий камінь, який виразно відділявся від схилу. Він його відвалив без труднощів, відкриваючи темний, але досить зручний вхід у середину скелі. В міру того, як він заглиблювався у коридор, сходячи по спеціально там викарбуваних сходах, прохід ставав все вужчим і все нижчим. Врешті-решт стало зовсім темно. Фока повернувся по лучину і, маючи на увазі тісноту кружґанку, приготував кілька лучин дуже коротких. Він зайшов знову, схиляючись тим більше, чим вище підіймався, аж дійшов до високого скісного жолоба між двома шарами скель. Він здаля вже чув хлюпотіння води об скелю, а коли дійшов до струмка, то зупинився, наче вкопаний. Там, де струмінь цілком заповнюючи верхнє русло жолоба, раптом спадав у темряву, він побачив на скелі чіткий знак людської руки: вирізьблену у скелі стрілку, яка була зачорнена вогнем і показувала вліво. За цим знаком він відійшов від струмка і знайшов отвір, проритий у скелі, через який проповз, після чого знову сходами крутого проходу підійшов до струмка. Далі сходини підіймалися берегом підземного струмка, що плив яром унизу. Він дійшов до низької, але просторої печери, яку заповнювало озерце, яке поповнювалось зверху непомітними потоками. Він торкнувся води, вона була неймовірно холодною. Раптом вона засвітилася, наче підпалена. Незліченні форелі різкими скачками поспішно ховалися. Повітря було дещо душне, лучина погано запалювалася, Фока повернувся вниз до лісу. Було очевидно, що
