На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

— Чим зашкодить? І ти, Фоко Шумеїв, так питаєш? А от дозволять себе вивезти кудись, як цих італійців. І десь там з ними, мабуть, гадюки будуть хрумкати чи жаби.

— І ви в це вірите, Танасеньку? А ви бачили тих італійців?

Танасенько охолонув.

— Чого б це я не бачив? Вони сюди іноді заходять. Гарні хлопці. А найприємніший той з цирку, той Каміо. Як потягне з бербенички, то цирковий показ на підлозі влаштовує. Зів’ється у колесо і качається, як міхур. Язика крізь ноги висуває і очі його сміються. Потішний він! Ми сміємося до сліз. Не кажи цього нікому, Максим’юче, бо відразу почнуть пліткувати: дуже мені кортить того з цирку на годованці взяти, всиновити. Я ще можу собі це дозволити, хоч вже й бідний. Бо все це належить моїм дітям, але їм всього мало. Ледве до шістдесяти літ дотягли, ніби й ґазди родовиті, а якесь воно старе і надуте. Сумне воно від багатства. А цей паяц сюди як прийде, то і з псами бавиться, і з козлятами підскакує, як козел, і телят пестить. Ну то ж з цирку. Тішиться ним вся худоба. І якось з ним все молодішим стає. А він же сам якась бідося бездомна, мандрівна, я його люблю. Але хтозна, якого він роду. Що з нього може вилізти? Не ґаздівська дитина. Ще мені тут почне жаби смажити на сметані. І до молока замість ґлєґу дасть на розчин сиру з живими хробаками… — Танасенько зітхнув. — Але не в цьому справа, — знову почав сердитись Танасенько, — вірю я чи не вірю у тих жаб. Знаєш, чим шкідливі бутини? Ґаздівства ніде не буде! Самі наймити з наймитів, і наймити навіки.

— Але ж, Танасеньку, трохи зароблять.

Танасенько не слухав.

— І це ще не все. Коли робота висмокче з них мозок, здурніють, як той старий мандрівний Панцьо, що від біди і Бога заперечує. Будуть лисі і голі, витерті, як старі бджоли. Ось тоді на них велика повага чекає.

— Яка ж це? — вставив Фока.

Танасій відповів урочисто:

— В газетах про них накарбують, що це наполовину звірі на показ. А досі ніхто не смів…

Фока несміливо вставив.

— Досі говорили, що ми повністю звірі, ведмеді.

— Повністю звірі?! — спалахнув Танасенько. — І хто ж це звір? Чи той, хто по-божому для всього живого, для кожної істоти має відкрите серце, чи той, котрий народ поганяє, як худобу?

— Але ж, Танасію, чого ви так чорно бачите. Зароблять трохи.

Танасенько перервав.

— Звичайно, що чорно, зароблять, проп’ють і ще й по вуха у борги позалазять. А ти не знаєш того, що чорт на грошах сидить? І як людина відразу багато заробить, то це на добре не вийде.

— Це правда, «чорт спокушає, але не змушає». Зароблять, повернуться на своє і ще докуплять панських ґрунтів. І будуть ґаздувати.

— Хіба-що жиди будуть ґаздувати, бо в них є розум. На своє кажеш? А звідки ж у них буде своє, у тих нікчемних пияків? Хто з них дбає про своє? Звикнуть до гурту, щоб разом пастися, як худоба, до всього злого звикнуть по тих норах.

— У яких норах?

— Ну, у тих колибах на бутинах.

— А що там таке?

— Що? Це яма, гірша від ведмежої барлоги. У передвічному лісі на самому дні. Дах нижчий, ніж у свинячому хліві, а вони самі як щезники прокляті, на животах повзають або навпочіпки скніють коло вогнищ. Там навіть немає де святих образів повішати.

— Теж мені новина. Чи ви на полонинах у стаї бачили десь святі образи?

— А нащо святих образів там, де сонце близько, світ широкий, а Бог святий дихає навколо? Але почекай, ти мене постійно перебиваєш, послухай. Я був раз там у тій колибі на бутині на Руському. Може це мені старість докучає, якийсь неспокій. Часом людина йшла б кудись — аби вперед. І шкода мені тих людей, хоч вони й дурні. Тож я бербеничку з горілкою величеньку, більшу від цієї, заніс їм. Їм і горілка не допоможе. Я туди більше не піду. Бо, знаєш, що тобі скажу наостанок. Найгірше те, що там все сіре, а навіть чорне. Запам’ятай це собі і добре зважай, чи там хтось хоч колись одягне червоні гачі чи узорчату хустку, чи переодягнеться у неділю. Не розбереш навіть, у кого з них світле волосся, а у кого чорне. Де там! А тепер подумай над цим: де така чорнота, там хоч би й грубі тисячі, хоч би й купалися в горілці, але добра там бути не може. Якщо помирати, то померти раз і все. На те подвір’я встигне кожен. Але жити в такій чорноті, ні, не піду більше…

Танасенько засмутився. На щастя, нагадав собі про земні турботи.

— Але ти, Фоко, щось слабо п’єш. Ой, слабо! Вважай, небого, бо не дай Господи, поживеш коротко. Ну пий, пий, синку.

Сам Танасенько радий з нагоди, чи щоб забути про чорноту, потягнув так глибоко, що аж страх брав, і продовжив:

— Ну, почекай, дай же мені сказати. Розповідав якось той, з Іваненкових Зеленчуків, котрого впіймали до війська і він відбув там свої двадцять п’ять років, але повернуся, — розповідав, що у якійсь там вугільній копальні, біда її знає, якій, якщо коня вниз спускають під землю, щоб він там візком тягав вугілля, то вже його там залишають на віки. То вже осліпне бідна, нещасна худобина. Боже ж ти мій! Ой, щось мені здається, що й ті лісоруби посліпнуть від лісу, та й від колиби. Або що їм очі повилазять, як у сови. Фе! Знаєш що? Ти там роздивися все і повертайся завтра до мене на ночівлю. Або й взагалі відмовся від цієї поїздки. Слухай, Максим’юче, де немає худоби, там сумно, людина починає задумуватись про смерть. А тут, хоч я вже й бідний, але покажу тобі молоду худобу і нову будову. І бербенички новенькі, красно писані. А на ті кедрові різьблені стільці, що я сам майстерно вимудрував, не хочеш глянути? Інкрустовані і явором, і сливою, і тисом. Але це за днини. Тису у мене багато. Я наробив собі нових кілків. Той дурний Булига, десь від євреїв накупив цвяхів, модних-залізних, і побив дах ґонтом. Щойно тридцять років минуло, а вже іржавіють ці залізні кілки, випадають і дірки в даху. А тисові кілки? го-го, ці собі постоять.

— А звідки ж цей тис?

— Га, звідки? Як і