На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз
Висячи на одній нозі у добре утоптаному ступені за грубим стовбуром, тримаючись за стовбур чеканом, то задирав голову уверх, то дивився вниз, із зусиллям намагаючись вихилитися за стовбур. Він тихо сміявся:
— Не ґаздівська праця? Гей, Танасеньку, а може щось більше? Смішна ця людська пиха, хоч би й у кого…
Раптовий окрик: га-боу, га-боу — що лунав знизу догори, зупинив всю працю. Вишумілися гори. Вибушувалися колоди. І спочили десь удолині. Тут чи там ще десь ліс зітхнув із провалля. Потім стало тихо, як у церкві. Якась каня остерігала десь далеко проникливим скиглінням: бій, бій, бійййй.
Фока знову похапцем перескакував упоперек ризи раз, другий, третій. І знову пролунали міцні чи грізні окрики з повітря і з провалля: га-боу, клей-гоу, кіна-тоу!
І знову біла башта за баштою вигравали крізь пущу.
До вершини ще залишалася значна віддаль, а Фока вже бачив, як пружно італійці атакували гаками і чеканами нерухомі білані одну за другою. Як з наполегливими зусиллями зіштовхували колоду за колодою. Як в останню мить, схожі на скакунів чи на танцівників, вони блискавично відскакували, перш ніж заграла риза.
— Чудовий народ! — любувався Фока.
А зверху, від того місця, де спускали колоди, йшло таке світло від сонця, від снігу, що аж очі боліли. Видно, поважний Танасенько не добрався до вершини. А може й просидів цілий день у колибі, бо нарікав на темряву.
До вершини було вже близько. Фока додав ходу. І, чи це постол був вже сильно витертий, чи то ступив неточно, Фока послизнувся. Вже йому потемніло в очах і він вже летів униз до ризи. Але вхопився за гужву і одним рухом вже був на ступені за стовбуром. Зверху спочатку пролунав вигук переляку, а потім сміх. Фока з цікавістю і зі сміхом дивився вниз: як би це йому туди доріжка простелилась. Так швидко він опинився на горі.
— Слава Господу, сонечку святому! — вітали його італійці і словенці, і лісоруби з Бережниці, і з Руської Поляни.
Поміж лісорубами стояв, весело сміючись, і не хто інший, як корчмар з Роздоріжжя. Йосенько, плечистий, високий, зі світлою бородою і зі світлими довгими пейсами.
— Миром, Йосеньку! І ти сюди видряпався?
— А що ти гадав, що мої пейси тільки внизу мають право рости? І тут їм захотілося. Миром, Фоко! Який це був би з мене торговець, якби я не пам’ятав про своїх гостей любих, котрі тут бідують.
Словенці вже цілком добре навчилися розмовляти по нашому, а італійці вміли спілкуватись так півбіди, але неймовірно тішилися, коли Фока до них звернувся венеціанським наріччям. Поміж робітниками вже майже половину становили наші люди, бережничани, а також ті, що прийшли з Угорщини і з Руської Поляни. Ці останні були досконалими кєрманичами, знавцями дараб і сплавів. Тут на горі вони слідкували за тим, щоб колоди з одного спуску ризою, які мали йти в одній дарабі, були б більш менш однакові.
Навколо чекало ще багато обкорованих колод. Вони лежали сонні, покірні або причаєно хитрі. Після обрізання гілок, сучки, як драконячі очі, посміювалися тихою погрозою. Чи охотою порозбійничати, порозбивати за те, що стояли тут віками?
Це ще на сьогодні. Роботи немало.
І Фока помагав, і Йосенько не байдикував. Коли чорноокий Маріо негірше, ніж дяк з Криворівні, гладеньким голосом заспівав: avanti — avanti — attenzione, — всі, як гончаки, натравлені на ведмедя, накинулися на розкидані колоди, кусали їх чеканами, штовхали вперто до ризи.
Було ще видно на дворі, коли спустили всі білані. Вони посідали на зрубаних пеньках і грілися на сонечку. Не розмовляли, слухали флояру, палили люльки, попивали горілку. До темряви повернулися у колибу.
2
Лісну колибу було збудовано у формі восьмикутника, стіни низькі, а дах високий і гострий. Колиба — це радше стрімкий дах із дранок, з отвором для диму на верхівці, замаскованим крилами з драниць від вітру і дощу. Стіни зі смерекових балок, на які спирається дах, не вищі, ніж зріст сидячої людини, переважно з однієї сторони вкопані у схил гори і старанно ущільнені мохом, зимою вони потопали в снігу. Настільки у нього занурені, що практично невидимі. Для ватри — почесне місце, як для вівтаря, для диму — повно свободи для виходу вгору, а для людей — приземне, чим тісніше, тим краще! Таким є задум колиби. Тільки вхід до колиби і маленькі сіни з двома дверями, — на зовні і в середину — врізаються у дах і здіймаються настільки, що може увійти людина тільки легко нахиляючись. Добре хоч те, що не треба влазити накарачках, як ведмідь до барлоги. Зате в самій колибі, крім центрального місця при ватрі, нема де й випростатися. Чим ближче до стін, тим більше люди сидять навпочіпки, а навіть повзають, як про це говорив обурений Танасенько. Кругом вони сидять навколо ватри і сплять так само. Ногами до ватри, а головами до холодних стін.
Лісова колиба над Руським потоком була просторою, призначеною не тільки для лісових робітників, але й для візників, котрі залежно від потреб перевозки, ночували разом з кіньми у сусідній стайні, наполовину заритій в гірський схил, і тоді приходили в колибу на вечерю. Іноді вони на ночівлю залишалися десь значно вище, тоді в колибі було вільніше. Але холодніше.
Спузар невтомно підтримував жваву ватру.
Коли робітники зайшли до колиби, кожен відразу поспішив на своє місце. Сідав там на свіжій смерековій підстилці, не надто близько до ватри, щоб не перешкоджати тим, хто проходив.
Спузар стояв коло ватри. Готував мамалигу. Дерев’яним паланичем помішував у одному за другим казані, підсував до ватри, то відсував потужну берфелу. Вітався з кожним без виключення. Дещо тривожно запитував: А що? Все миром? І наче в нагороду за весь день мовчанки, насичувався розмовою з тими, хто хотів розмовляти.
Зайнятий був один тільки спузар. Інші відпочивали. Лежали, легкою дрімотою скидаючи з тіла цілоденну втому. Потім починали вечеряти. По десять ложок досягало одного казана. Спочатку запрошували гостей, котрі прийшли з
