Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій

– Сергію Кіндратовичу! – його роздуми перервав начальник управління комунального майна, непомітний чоловічок маленького зросту зі швидкими безсоромними оченятами і пласким носом, який, здавалося, прикріплений до обличчя степлером. Поруч, скромно похитуючи коротенькими пухкими ручками, стояв прокурор, як і всі прокурори, гарно вгодований і, що тим більше дивно, нічим зовнішньо непримітний; поміж ними, очевидно, відбувалася стандартна дія: або чиновник передавав прокурору хабара, або прокурор вручав чиновнику повістку на допит, проте, швидше за все, це був обмін названими цінними паперами.

– Сергію Кіндратовичу, кого ховають? – запитав стурбовано начальник комунального майна. Певне, за прокурорськими клопотами він геть забігався. Його стурбованість можна зрозуміти – непоінформованість в чиновничих колах не прощали; могли простити будь-який вид бездіяльності, прогули, що завгодно, але якщо чиновник не знає таких важливих базових речей, як-от, наприклад, хто до кого ходить в кабінет пити чай, то доля його з високою ймовірністю визначена.

– Я не в курсі, не моя парафія, – знизав плечима директор цвинтаря. – Є думка, – віджартувався, – що якщо людина померла ближче ніж за сто кілометрів від місця, де народилася, навіть не варто починати писати некролог – впевнено можна сказати, що небіжчик прожив життя дарма. Так що байдуже, головне що не нас.

Начальник управління і прокурор хотіли щось зауважити, проте не знайшли що саме, не розуміючи, був це жарт чи констатація широковідомого факту, та так і залишилися стояти, як два брати, схожі в своїй пристрасті один на одного, наче Карамазови.

– Діду, дивись, – риби! – онук показував на автомобілі. – Чому вони на машинах намальовані?

Сергій Кіндратович не знав, як правильно, тобто коротко та просто відповісти дитині на запитання, бо довгі й незрозумілі відповіді для дітей краще навіть не починати. На щастя, вони якраз випірнули з натовпу і опинилися на узбіччі.

– Сергію Кіндратовичу! – Чолобитченко, вправно розсуваючи палицею натовп, прилаштувався йти поруч. – Ви Сікорського не бачили?

Сікорського не бачив ніхто, навіть онука Вікторія, яка з військовим біноклем, фотоапаратом та рудим і вельми волохатим песиком Чарлі в сумочці закінчувала оглядати і занотовувати на цифру місто з дзвіниці. Краєм ока вона зауважила, як старий художник на майданчику перед церквою неспішно склав мольберт і, закинувши сумку на плече, почовгав за ріг у напрямку своєї майстерні. «Як я могла до нестями кохати цього чоловіка?» – здивувалася сама собі.

На півночі струмок диму не протримався довго і розчинився у вологому повітрі, начебто й не було; а на півдні з молочного туману, неспішно рухаючись вузенькими вуличками передмістя, з’явився червоний «Volkswagen Polo». Туман ворушився, піднімався над землею і знову опускався в яри, і зверху видавалося, що місто дихає своїми міцними легенями.

Вікторія склала штатив, ретельно запакувала камеру, окремо – бінокль, потріпала Чарліка за єдине, що залишилося після бійки, вухо і, грайливо натиснувши пальцем на мокрий прохолодний ніс песика, сховала пласку волохату мордочку в сумку – по східцях вже піднімався рудий дяк, його кроки шелестіли, наче листя, таке дивне відлуння.

Останній місяць життя – Білявка, Білка, Білл, Бемоль – провела в неволі. Вольєр, куди її помістили після того, як пострілом усипили в кабінеті у мера, був вузьким і незручним, у ньому ніхто не прибирав, тож це місце можна назвати найгіршим, де їй доводилося існувати, навіть гіршим, ніж взимку на цвинтарі в склепі або на базарі в картонних ящиках. Тут страшенно смерділо.

Після того, як Ілліч та баба Люба знищили цуценят, Білка втратила відчуття небезпеки, кордон між територіями, де живуть добрі і злі істоти, стерся; вона перестала розрізняти добро і зло, і страх одразу покинув її; серце стало, як камінь; певне, страх живе лише в моральних імперативах. З усіх людей, хто намагався з нею спілкуватися, вона визнавала лише здорового і безшерстого чоловіка на ім’я Петро, тільки у нього Білл брав їжу, тільки йому дозволяв до себе доторкатися, хоча й ці дотики більше терпів (ніколи б не подумав, що собакам властиве відчуття огиди). Проте Бемоль знала найголовніше – п’яте цуценя живе; ті люди, що закопали в землю її чотирьох дітей, залишили навіщось жити п’ятого, якого забрали з собою в фургон. Яку мету вони переслідували і яка доля чекатиме на її дитину, вона не знала – собаче життя непередбачуване. Але ж, напевне, якщо вони його не вбили, значить, воно їм потрібне не задля вбивства, наразі на те Білявка і сподівалася. І тому, коли вона бачила тих двох – на ім’я Ілліч та баба Люба, – хоча й не тямилася від шаленства, гарчала та ковтала слину ненависті, з усіх сил намагалася стримуватися, пам’ятаючи, хто вбив чотирьох і від кого залежить доля п’ятого.

Без сумніву, Білявка знала, що незабаром помре, поведінка людей, які її оточували, не залишала в тому сумнівів, її смерть – лише питання часу, і навіть той здоровань, який у них тут начебто за головного, нічого не в силах змінити. І коли сирим похмурим ранком ті двоє – чоловік і жінка – наблизились до неї, і миршавий підняв рушницю, то вона прийняла смерть достойно, навіть не намагалася сховатися: лежала, не поворухнувшись, поклавши на лапи голову, стуливши очі, в куточках яких застигли гній і сльози.

Серце моє, не сердься!