Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій
Ми нарешті на місці. Натовп вражає кількістю. Щоправда, тут, в основному, бюджетники: вчителі, працівники комунальних підприємств та виконкому, їх, як завжди, нагнали для масовості – нехай по кретиноскопу бачать, скільки багато народу начебто зібралося подивитись на губернатора. Моя, колишня вже, щоправда, дружина, дивлячись новини, завжди зауважувала, що ті, хто там стоять зранку, – це ж ті самі люди, що дивляться по недолугому регіональному телебаченню новини ввечері, тож для кого весь цей цирк, незрозуміло; але ж де зараз та моя екс-дружина? Ну, що вона розуміється на піарі, дурна баба?! Тай у житті, як виявилося, теж не розуміється, от і залишилася самотньою, та й ще з такої роботи звільнилася, ну хто її розумною назве? А так гарно все складалося: жили разом, працювали разом, я – бос, вона – бухгалтер, дім – повна чаша, відповідно; ну що ще потрібно?
Натовп реально великий. Окремою групою, мерехтливим колом, обговорюючи останнє підвищення пенсій, гомонять ветерани ВВВ та праці, бачу навіть двох героїв Радянського Союзу, їм уже глибоко за дев’яносто, вони ледь стоять, тримаючись за ціпки. Баба Люба, яка завжди в курсі справ, стверджує, що на присутності ветеранів та інших пенсіонерів безкомпромісно наполягла фірма-інвестор, яка вклала кошти в будівництво крематорію. Ну, так би мовити, щоб охопити цільову аудиторію. Старі стоять, похитуючись на вітру; поруч із квітами в руках – школярі. Малеча померзла, але вчителі нікого не відпускають далеко – з хвилини на годину має примчати губернатор. Вважаю, дуже правильний педагогічний хід – хай привчаються поважати старших та начальство, беруть приклад з наших мужніх ветеранів, вчаться терпіти і чекати, для успішного життя в нашій країні – це найголовніший фактор. Ми виходимо з «Ари», намагаючись залишитись непоміченими, з чорного входу заносимо мертвих собак у синіх мішках для сміття до ритуальної зали, де біля печі стоїть візок, на який ми їх і вкладаємо. Чекаємо разом із усіма. Проходить десять хвилин. П’ятнадцять. Натовп під пильним оком працівників облдержадміністрації і міліції покірно мовчить і лише переминається з ноги на ногу. Терплять всі: вчителі, школярі, ветерани. Нарешті люди бачать кортеж, радісно і жваво шикуються в шеренги. З машини, чорного джипу «Міцубісі», з’являється він, справжній герой нашого часу. Через скляні двері крематорію бачу, як він рухається: швидко, впевнено – високий, чорнявий, з орлиним носом і твердим чіпким поглядом – все бачить, все помічає; в розстебнутому темному пальті, червона краватка майорить на вітру і застрибає на плечі, але він мчить вперед, торуючи шлях дорогими гостроносими туфлями з шкіри когось-то там екзотичного: в адміністрації шофери жартують, що в губернатора, як у коштовної іномарки – по тисячі баксів на кожній нозі. Охоче вірю, що не з нашого собачки у нього туфлі пошиті. Губернатор – молодий і енергійний, біля нього купа радників та помічників, які начебто, як говорять знаючі люди, дуже круті й розуміються на пропаганді: ми з губернатором у кретиноскопі снідаємо, обідаємо, вечеряємо, ми його промовами про президента закусюємо і з ними обома лягаємо спати. Для ліжка, як по мені, це не найприємніша компанія, але якщо потрібно, то, значить, потрібно – не хочеш, то не дивися, правильно ж? Тож тепер і два чорнявих злих пси-близнюки, і руда довгошерста сука, і Білявка послугують благородній справі підвищення рейтингу губернатора – він скаже, як завжди, яскраву промову трохи ламаною українською, яку потім покажуть усіма місцевими телеканалами і віддрукують у всіх газетках, публіка зааплодує, губернатор натисне кнопочку, переріже стрічечку – і труна поїде в піч, де собачки згорять в новому і веселому вогні, а потім представник похоронної фірми, яка нам за клопоти заплатить по п’ятсот гривень кожному (мені – тисячу), привселюдно згорне їхній попіл в урну, яку губернатор, за сценарієм, підійме над головою, наче кубок переможця спортивних змагань. От такий у них оригінальний сценарій заходу. Тривалість – година, якщо губернатору не стукне в голову піти поспілкуватися з ветеранами, які якраз будуть зайняті роздумами про вічне та розгляданням рекламних буклетів фірми «Скорбота» про переваги спалювання над закопуванням. Але нас це вже не обходить. Сьогодні ми – надважливі виконавці, і нам приготували святковий стіл, тож хай собі обговорюють переваги ініціатив президента над запереченнями опозиції та переваги крематорію над цвинтарем, а ми підемо собі обідати. І хай нам Бог допомагає!
– Шановні наші ветерани! – нарешті забрязкав у погано налаштований мікрофон натужний голос губернатора. – Піііііііііі!!! Пііііііі!!! – відповів мікрофон. Губернатор підняв здивовано брови і постукав пальцем по ньому. Скільки б разів він не виступав, стільки разів мікрофони і пищали, незважаючи на нову коштовну звукову апаратуру, придбану за незлі гроші. – Дорогі наші сивочолі ветерани! – нарешті пікання припинилося. – Ви звикли дивитись смерті в обличчя! – При останніх словах ветерани нервово засовались по асфальту. – Хай сьогодні, як і завжди, з захватом та великою повагою дивляться на вас школярі, наше підростаюче покоління, і беруть з вас приклад, пам’ятаючи про ваш подвиг. Всі ви знаєте, що наша область, наша країна стрімко розвивається… І ось – черговий доказ, черговий результат роботи уряду… – Тут губернатор взяв невеличку паузу, бо ветерани і школярі зовсім втратили стійкість рядів. – Піііііііі! – відгукнувся на паузу мікрофон. – Пііііііііі!!! – Тут губернатор уже вирішив не ризикувати і швидко сказав про успішну боротьбу з фашизмом, що не припиняється ні на секунду, не менш успішне залучення іноземних інвестицій, а також показав народу живого інвестора – маленького темненького італійця, який, як і більшість італійців, виявився дуже життєрадісним і симпатичним, хоча, не розуміючи української, вельми напружився, почувши слово «фашизм», очевидно, це викликало недоречні, суто апеннінські, асоціації з крематорієм. Тим не менш, жваво посміхаючись, Бруно С… –
