Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій
Але в цілому я дуже лірично налаштована особа. В дитинстві навіть вірші писав. Шкода, не збереглися. Думаю, не гірші за Чехова або Ахметової (ги-ги), міг би зараз друкуватися в комунальній газеті, там мої колеги-депутати часто свої твори демонструють. Але зараз мені вірші чомусь не пишуться, навіть депутатський мандат не допомагає. А мав би (жарт)! Певно, не встигаю думати романтично – важка робота. Не те щоб вона вбивала в мені прекрасне на самому корені, але коли стикаєшся зі смертю, нехай і собачою або котячою, щодня, то, швидше, станеш філософом, ніж поетом – собачим філософом, гав-гав! Хоча, якщо чесно, коли я набухаюсь, я завжди по дорозі додому в машині складаю вірші. Але не встигаю записувати, а потім забуваю, як і сни. Це нормально.
На відкриття крематорію ми запрошені всією бригадою. По-перше, для масовості, по-друге, для порядку, але найголовніше – це наша особлива місія, від якої залежить успіх презентації. Зараз поясню.
Ми вбиваємо собак. Уточнюю: бродячих, нічийних собак. Собак, які кусають людей. Інколи до смерті. Я кажу це зараз не для того, щоб когось шокувати. Зрозумійте ситуацію правильно – це звичайна щоденна робота, така ж, як усі інші роботи, я наголошую на цьому факті. І я люблю свою роботу. І не розумію, як можна дорікати людині за те, що вона любить свою роботу. Я – порядна людина, і якщо беруся до справи, то роблю її добре. Мене так виховали. А всіх, хто верне носа, вважаю лицемірами. Бо ми всіляко оберігаємо людей від бродячих тварин, серед яких можуть траплятися навіть хворі на сказ. Офіційно я – директор комунального підприємства «Місто тварин», тобто ми функціонуємо на податки, які платять в міський бюджет городяни. Як я сюди потрапив – то окрема розмова, зараз важливо пояснити інше: ці кошти громада через своїх депутатів регулярно виділяє нам на те, щоб ми винищували собак. Тобто я виконую пряму волю містян, бо саме таким чином кожен із мешканців здає свою копійку на винищення бродячих тварин і умовно погоджується з цим фактом. Так що у нас солідарна відповідальність, і тут нема про що насправді сперечатися.
Звісно, завжди знайдуться й ті, хто навіть у такій ситуації скаже, що ми, мовляв, вбиваємо собак не так, що потрібно вбивати їх гуманніше, що тварина повинна страждати перед смертю не хвилину, а десять секунд. Повірте, знайдуться навіть такі гуманісти, які воліють відрізати собакам яйця, тобто каструвати або, як ще кажуть, стерилізувати, щоб ті не розмножувалися, а потім надягати на тварин жовтого нашийника, певне, на знак торжества гуманізму над здоровим глуздом і законами природи. Але що ці гуманісти скажуть батькам того хлопця, якого такі от пси із жовтими нашийниками загризли на смерть два роки тому? А що вони скажуть п’ятирічній дівчинці, якій такі ж точно жовтошиї погризли обличчя, і вона лише дивом не померла через втрату крові? А що вони скажуть батькам семирічного хлопчика, якого зграя бродячих собак розірвала на шматки в Новочеркаську? Я можу перераховувати подібні випадки до ранку, щоб сенс моєї роботи став вам остаточно і до решти зрозумілим – ми рятуємо людей. Ми рятуємо вас. Ми – санітари міста. Нас потрібно нагороджувати орденами і медалями і поїти безкоштовно молоком. Тому що ми не нелюди – ми також цінуємо життя цих нещасних тварин, але мусимо переступати через свій біль заради наших дітей. Ми – спецпризначенці, які захищають вулиці міста, оплот добра та спокою. Ось так приблизно.
Давайте поговоримо мовою цифр. Чи знаєте ви, скільки людей у нашому місті (двісті тисяч населення) звернулися до травмопункту лише за півроку зі скаргами на укуси? 996! Але, як свідчать опитування, лише кожен п’ятий звертається до лікарні в разі нападу бродячих собак. Уявіть собі повну кількість постраждалих! І серед них – діти, жінки, інваліди, велосипедисти, люди похилого віку. Вони не звертаються до травмопункту лише з однієї причини – щоб не зв’язуватися з нашою медициною, гірше якої насправді є тільки наша ментовка. Мені неприємно вбивати тварин. Я не отримую від цього задоволення. Але я отримую задоволення від думки, що захищаю людей від лиха. Місто має належати людям, а не псам, – такий закон природи, закон сучасних кам’яних джунглів.
Особисто я не тримаю вдома ніяких тварин, не маю потреби, та й самотньому чоловіку важко приділяти необхідну увагу будь-кому. Парадокс, правда ж: можливо, причина самотності полягає лише в небажанні приділяти комусь увагу? Але я дуже добрий: можу просто так, наприклад, подарувати щось живе, типу рибок, дитині; двох от, до речі, вже подарував доньці своєї коханки: золоту і сріблясту. Золоту назвав Голда Мейєр, сріблясту – Джон Сілвер, хоча насправді вони обидві – дівчатка. Дві самки в один акваріум потрапили випадково, мене навіть у звірячому магазині попереджали, що в одному акваріумі вони не уживуться, і чим більшими вони виростатимуть, тим збільшуватиметься ризик, що одна заб’є іншу.
Вовик, наш водій з обличчям людини, яка завжди голосує за діючу владу, якою б вона не була – комуністи, фашисти, лібералісти чи націоналісти, – чекає на мене в службовому «Арі». «Ара» – так ми називаємо наш мікроавтобус. Проте «мікроавтобус» – то гучно сказано, звичайна тридцятирічна розвалюха «ЕрАЗ» (Єреванський автозавод, про всяк випадок), всередині якого гострих і твердих металевих кутів більше, ніж на голові мого заступника. За кожним директором комунального підприємства міста, а їх двадцять п’ять, закріплена машина і водій. Ви скажете, що це не економно, що міському бюджету і так бракує коштів, а я
