Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій

скажу, що на транспорті сильно не зекономиш. Немає сенсу економити на паливі й зарплатні, коли лише на ремонтних дорожніх роботах мер має кілька мільйонів на рік. А парковки, а стоянки, а ЖКГ, а транспорт? Коли вісім років тому я став депутатом, то перше, про що подумав – наше місто шалено багате і дуже щасливе. Бо тільки багате місто може витримати такий тягар відкатів і хабарів. І я не засмутився тоді, навпаки, а зрадів – значить, є ще у нас резерви, не все втрачено. Тобто така система склалася, що все всіх влаштовує, можна навіть сказати, що хабар став національною ідеєю, і якби його можна було б якось зобразити графічно, то місце йому – на державному прапорі країни. Він цементує схід і захід, інтелігенцію і чиновництво, селян і робітників, це вам не комунізм якийсь сраний, ця ідеологія куди міцніша, хабар – це наш закон вільного ринку.

На вулиці приємно – не холодно, не тепло, дуже волого – люблю таку погоду. Чорний асфальт, прибите нічними опадами чорно-жовте листя – для середини листопада краще й не придумаєш. «Ара» жере багато бензину, зате в салоні ми прилаштували столик, за яким на мене чекають Вовик, Борька Ілліч, баба Люба – вся наша бригада вибухлонебезпечних собаколовів. Перше сидіння – для мене. Бо я – бос (бос – барбос). Я підкреслюю це весь час не тому, що марнославний, просто хочу донести до вас одну просту річ – на мені лежить величезна відповідальність за долю рідного міста. В сорок шість це розумієш якнайкраще.

– Собак узяли?

– Авжеж, босе!

– Яких саме?

– З крайнього вольєра, як і домовлялися. Оту рижу, потім двох чорних близнюків – злі, як чорти, ледь упоралися, і Білявку.

– Вистачить?

Ілліч знизує плечима, мовляв, хто ж його знає. І то правда, таке дивне завдання у нас вперше, тож нехай, хоча білу довгу суку мені трохи шкода. Ми так довго на неї полювали, що вона достойна поваги, чесне слово. Та й як спіймали, за яких обставин, і де спіймали, це ж просто легенда – в кабінеті мера. Розкажи кому – ніхто не повірить, скажуть – маячня, і матимуть рацію, але то чиста правда, клянусь! Там стільки народу товпилось, що навіть захочеш збрехати – не дадуть, тож, зважаючи на публічність акції, довелося білу суку тимчасово усипити і забрати на базу. Ми не стали її добивати одразу, назвали Білявкою за білосніжний колір шерсті, відгодували трохи, інколи у нас трапляються такі от припадки безпідставного гуманізму, проте, беручи до уваги історію з мером, дай Бог йому здоров’я, і подарунковими цуценятами, залишитися в живих вона шансів не мала. Ростик Куций, мерів дружбан, за цей час дзвонив кілька разів, дуже цікавився, але мені, як не дивно, було шкода вбивати псину просто так за чиїмось бажанням. Білявка відрізняється від інших вуличних собак, в її очах – щось інше, ніж зазвичай в очах тих, кого ми знищуємо, – голод, голод, нічого іншого, крім голоду і страху. Білявка також часто у нас сиділа на голодному пайку, але ніколи не накидалася на їжу, навіть не брала їжу доти, поки я сам не починав щось їсти; нікого іншого не визнавала, особливо не любила Ілліча та бабу Любу, гарчала на них, але ніколи не лякалася ні палки, ні каменюки. Стояла, нахиливши голову, дивилася спідлоба, але не сіпалася, не скиглила і не ховалася від ударів. Тому коли Ілліч сказав, що вони хочуть взяти Білявку для відкриття крематорію, серце моє несподівано сіпнулось. Але здоровий глузд професіонала тут же прошепотів: «Ти не маєш права ні до кого звикати, заради наших дітей! Ми – захисники міста, ми – як міліція, а всі бродячі собаки – поза законом, тож ми маємо право застосовувати будь-які методи для знищення!» Думаю, Ілліч хоче умертвити Білявку, виходячи саме з цих-таки міркувань. Так проявляється його клопіт за мене – він найжорстокіший серед нас, аж навіть інколи занадто, однак справу свою знає добре. Та, напевне, і саме життя знає, бо він найстарший, йому під шістдесят. Кажуть, він працював колись на бойні і в податковій, але не певний, наскільки це правда, а сам ніколи не питав, знаю лише, що почуття гумору він має дещо специфічне. Зараз у Ілліча живе донька з онуком – пішла від чоловіка та таке інше, онуку – півтора роки. Дітей у цьому віці дуже легко чомусь навчити. Так Ілліч, який все життя свою бабу тихо зневажав, навчив хлопчика показувати, як бабуся какає. Прийде хтось до них у гості, а дідусь і каже: «Тарасику, а покажи-но нам, як бабуся какає!» І хлопченя присідає, стискає кулачки, червоніє від напруги і крекче так: кге-кге-кге!

Ми проїжджаємо стару фортецю, точніше, те, що від неї залишилося. На кожних виборах кожен кандидат у мери обіцяє зробити з неї привабливий туристичний об’єкт, але після кожних виборів фортеця як розвалювалася, так і продовжує розвалюватися. Кілька підприємців хотіли відкрити там пивний ресторан, питання навіть виносили на виконком, але, чесно кажучи, ми заблокували. Фортеця – наше улюблене місце для полювання. Тиждень-два ми підкидаємо туди їжу, а коли собаки звикають, то закриваємо великими щитами, збитими з дощок, виходи і женемо зграю на «номери». Як пейнтбол, тільки стріляєш не кульками з фарбою, а смертельним зарядом. За дві-три години так набігаєшся по стінах та руїнах, що з ніг валишся! Потім Вовик і Ілліч збирають трупи псів і знімають з них шкури. Це заборонено, але ж і такі полювання заборонені, однак, хто б там що не казав, а користі з них більше, ніж біди – хлопці віднесуть шкури людям, які пошиють з них прекрасні зимові шапки і чоботи. Звісно, я маю з цього зиск, але ж це краще, ніж тупо красти гроші з бюджету, погодьтеся, хоча одне одному не заважає. Шапки і чоботи дуже теплі, в основному, їх купують рибалки, для зими краще й не придумаєш. Сиди собі на льоду, посьорбуй горілочку та дрочи мормишку.

Чотири собаки, яких сьогодні зранку вбив Ілліч, – це замінники прем’єрного небіжчика для крематорію, якого губернатор святково