Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій

Але зараз Сікорський дуже втомився. Заглушивши двигун біля заправки, Микола Степанович зіперся чолом на кермо і закрив очі. Картина, яку продемонстрував йому в лісі місцевий сільський історик, колишній вчитель, дійсно вражала уяву. На площі кількох квадратних кілометрів – купи людських кісток, безсистемно розкидані, майже на поверхні; це не нагадувало цвинтар або масове поховання: перше враження складалося таке, що тисячі людей йшли через ліс, присіли на хвилинку відпочити, аж раптом їх зупинила якась хвороба або газова атака, та так вони тут і залишилися назавжди. Сікорський ніколи не чув про це місце, жодних історичних згадок, тож тим більш загадково все виглядало. Відмахавши не менше півтора десятки кілометрів по м’якому ґрунту, всипаному сосновими голками та шишками, надихавшись свіжим лісовим повітрям, він трохи відпочив у колеги вдома; але ж тепер мав поспішати, бо зовсім не розраховував, що поїздка настільки затягнеться. Коли в селі він звернув на головну дорогу, мусив зупинитися – ледь не наїхав на молодицю з порожніми відрами, вона не одразу побачила автомобіль, тому обернулася і вибачилася, кивнувши головою і показуючи на порожні відра. «Дивні, однак, у наших краях склалися стосунки з порожнечею, – зауважив Сікорський, натискаючи на газ, – переходити дорогу з порожніми відрами – не можна, погана прикмета; колихати порожню люльку без дитини – не можна, погана прикмета; возити порожній візочок – не можна, погана прикмета, навіть порожню пляшку на стіл ставити не можна, але чарку мусимо допивати, спорожнювати – ото гарно, ото порядок!» Він вийшов із машини, вставив пістолет у бак і подався платити гроші; всередині скляної будівлі угледів автомат із напоями, не витримав і натиснув кнопку «кава з молоком». Заправившись і відчувши притік нових сил, Сікорський рушив далі, але не проїхав і кількох кілометрів, як посеред села – назву на синій табличці на в’їзді не розібрав, туман набрав сили і застелив все навкруг – змушений був знову зупинитися, так заболіло біля серця. Микола Степанович вийшов із машини і зробив три кола довгими землемірськими кроками, наче міряв вулицю, але щось не мірялося, не ходилося, вологе повітря не давало полегшення, і він вирішив рушити далі. Кілька хвилин безпомічно повертав ключа, тиснув на газ, піднімав капот, доки не зрозумів – немає сенсу, от горе, швидше за все, відмовив стартер – машина напружувалася, стискалася від зусиль, але вхопити іскру двигун не міг. Микола Степанович чи не вперше пошкодував, що не має мобільного телефону, чомусь не сприйняв він цей новий елемент життя – комп’ютер сприйняв, цифрові фотоапарати, відеокамери, та будь-що, окрім мобільного телефону; вважав, що люди як хочуть, то мають про все домовлятися завчасно – і нічого смикати одне одного через кожні п’ять хвилин пустими балачками. Тож тепер нічого іншого не залишалося, як закрити машину і кудись йти на пошуки або майстра, що полагодить стартер (можливо, стартер), – та де ж ти його знайдеш у селі, та ще в суботу, тверезого? – або зупинку автобуса; за його підрахунком, до міста залишалося кілометрів п’ять, не більше, тож до кінця дня машину можна встигнути притягнути на буксирі в гараж, Кіндратович в цьому легко допоможе. Тому він вирішив шукати, чим доїхати до міста, а там швидко добиратися до крематорію. Сікорський пішов крізь туман навмання, намагаючись триматись узбіччя. Навкруги стояла тиша, навіть не кричали півні і не гавкали собаки, але краєзнавець цій тиші не дивувався, все ж таки село жило за власним розпорядком. Туман потроху розвиднився, і тепер Микола Степанович вже точно розумів, що місто десь неподалік, він відчував його шкірою, хоча саме де він знаходиться, як не дивно, визначити достеменно ніяк не міг, хоча географію рідного краю знав прекрасно. Раптом він почув шум, голоси і одразу вийшов на невеличкий майданчик, оточений непрацюючими, наче мертвими, металевими кіосками, зате поруч стояв приміський автобус із заведеним двигуном. Людей навколо він не побачив, лише великого темновусого темнолицього дядька з пузом у червоній жилетці, які ото бувають у ремонтників доріг.

– Доброго дня, – запитав він у, певне що, водія, – автобус до міста йде?

Вусатий подивився на нього, помахав пачкою квитків, і загадково, але приязно посміхнувся:

– Можна і так сказати.

– А коли відправлення?

Вусатий подивився на наручний годинник:

– Через дві-три хвилини.

– О, добре, – зрадів краєзнавець, – скільки квиток коштує?

– Одну копійку.

– Скільки? – Сікорський подумав, що не дочув, та й не дивно, у вухах страшенно шуміло.

– Одну копійку.

– Одну копійку – до міста? Чому така дивна ціна?

– Чим же вона дивна?

– Так дешево!

– Та на вас не вгодиш: п’ять гривень – дорого, одна копійка – дешево! – вусатий розізлився не на жарт. – То ви їдете?

– Так, – порився в гаманці, знітившись, Микола Степанович, – але у мене з дрібних – тільки двадцять п’ять копійок.

– Я з гаража, тож решти не маю! – попередив вусатий.

– Та бог із нею! – Сікорський вже не тямив себе від радощів, – а ви в місто куди прибуваєте, на автовокзал чи біля «Макдональдса»?

– Тягніть квиток, – замість відповіді водій підсунув йому лотерейний барабан, в який запхав пачку квитків і ретельно перемішав всередині.

– А це ще для чого?

– Квиток для чого? Як для чого? Щоб їхати! Ми всіх пасажирів обілечуємо, нас за безквиткових пасажирів транспортна інспекція сильно штрафує.

– Та ні, для чого квиток, зрозуміло, але я ще ніколи не бачив, щоб їх купували в такий дивний спосіб.

– Та що ж тут дивного? – здавалося, вусань щиро збентежений. – Даєте гроші,