Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій

не оминути, бо моральність будь-якої сучасної людини залишається єдиним стримуючим фактором, а де сьогодні та моральність, немає навіть передвісників до її відновлення, бо все плинне, ненадійне, все зникає швидше, ніж можна його цілковито розгледіти. Новий світ, нова мораль – точніше, порожнеча моральності, антитеза, контрверсія – лише формується зараз, саме зараз; щоправда, з небаченою швидкістю. Озираючись навколо, художник бачив, що насправді люди розпадаються, розвалюються, вони втратили інтерес одне до одного, вони перестали цікавитися життям навколо, а тим більше, фаховими думками, вони начебто відключаються від загальної мережі спілкування, виставляючи замінником соціальні мережі, однак – замінником фальшивим, швидше, симулятором. Зате завдяки соціальним мережам та телебаченню люди тепер мають на все чіткі відповіді – начебто мають, і життя їхнє починає перетворюватися в спілкування з монітором і цілковите нічогонеробство. У них тепер на все є причина, щоб нікуди не ходити, нічим не цікавитись, бо їм все заважає: взимку – зима і мороз, весною – весна, вітер і дощ, літом – літо, сонце і спека, восени – осінь, вітер і дощ. Людську природність не просто зарізали, розчленили і нафаршували на ковбасу, її з великим апетитом з’їли.

Але в той же час, після хвороби опинившись в ролі майже дитини, яка втратила всі свої навички (навіть ходити він навчався заново) художник зрозумів і інше: ми всі тяжко перехворіли, все суспільство, ми ледве не померли від глибокого шоку, і от тепер ми всі вчимося все робити заново – будувати будинки, виховувати дітей, лікувати людей, писати картини й книжки, робити політику, вибудовувати стосунки і це, на тлі тотального розчарування, надавало йому стриманого оптимізму. «Ми – малюки, – нарешті зрозумів він, – малюки, які стрімко ростуть і вчаться!» – таку думку він тепер розвивав у дискусіях про свою країну з самим собою. Він сидів, малював усоте церкву – насправді, прекрасну церкву! – вдихав вологе повітря і відчував себе самотнім і вдоволеним.

Задля щастя йому не вистачало Бемоль. Про людей не йшлося.

На півдні і сході, в ярах передмістя, туман закривав майже весь краєвид; на півночі струмком почав підніматися дим, наче вугіллям затопили велику хату; на заході самотньо стирчали довгі труби заводів Постройки. Дячок, запитавши, скільки потрібно Вікторії часу – «Скільки? Добре», – розвернувся і пішов, легко торкнувшись рукою дзвона, залишивши дівчину сам на сам із простором та висотою. «Сірий, – де ти?» – мало не вигукнула Вікторія вголос, проводжаючи поглядом художника, їй зараз став чомусь так сильно потрібен той хлопець, той пацанчик, та ні, вже й не пацанчик, зовсім інше проглядалося в похмурому погляді, але ж як він змарнів останнім часом; «Де ти, Сірий, катаєшся на лижах? А чи не зарано для лиж?» – раптова думка осяяла, і вона збагнула: Сірий щодо лиж пожартував, ну, хто катається на гірських лижах в середині листопада в Карпатах? Там же снігу немає! Дивним він став хлопцем, незбагненним. От він подзвонив тоді, розповів, що сталося з Білявкою і зграєю Барса, дочекався її біля мосту, допоміг завантажити закривавленого Тора, віддав Чарлика – і все, зник, пропав, як крізь воду провалився.

Вони якраз закінчували будинок. На ранок планувалася здача об’єкту, приїзд комісії, тож надійшла команда все прибрати, зачистити – і собак також, звісно. Викликали бригаду комунальників – доплатили зверху налічманом, і ті на світанку приїхали на справу. Сірий допомагав поза нормою – не встигали полагодити чимало дрібниць, як завжди то буває перед здачею, і він дві доби бігав поміж поверхів (заодно й потренувався) – фіксував недоробки і повідомляв бригадирові. Остання зміна затягнулася аж до ранку, тож він із даху добре бачив, як під’їхала машина, – він її впізнав – спецфургон, що збирав на дорозі загиблих псів. Машина зупинилася, трохи не доїхавши до воріт прохідної, з неї вийшло четверо: троє чоловіків і одна жінка. Собаки мирно спали, і Сірий, сам не розуміючи, чому, почав кидати на їхню халабуду зверху щебінь та невеличкі шматки цегли, що валялися на даху, але пси ніяк не реагували, окрім одного – маленького і рудого, настільки брудного, наскільки й волохатого, дуже схожого на улюбленця Вікторії Чарлі (згори навряд чи можна було стверджувати це достеменно). Песик дзвінко гавкав, але окрім Білявки – тут Сірий уже точно переконався в наявності цієї парочки – ніхто зі зграї не відреагував належним чином. Тоді малий, настовбурчивши вуха, загавкав ще дужче, поліз до халабуди і чи не за носа витягнув звідти здоровенного пса на ім’я Тор. Поки вони вовтузилися, собаколови оточили халабуду і налаштували рушниці. Все відбулося дуже швидко – Чарлі і Тор встигли втекти, Білявка гавкала і вила, наче скажена, стрибала, крутилась, ховалась, демонструвала всім своїм виглядом, що тікає – і по ній ніяк не могли влучити, зате інших, майже сплячих псів перебили миттєво. За Білявкою полювала жінка зі спеціальною для відлову тварин сіткою, двічі в неї стріляв миршавий чоловічок, очевидно, що снайпер, але безрезультатно – псина врятувалася якимось щасливим випадком, але однак далеко чомусь не йшла, крутилася в межах будівництва, привертала увагу, Сірий її прекрасно бачив згори і не розумів, чому вона не тікає. Собаколови підігнали машину прямо до воріт, поскладали всередину мертвих псів – десятка два, не менше, і вже насамкінець жінка з сіткою випадково під битовкою знайшла цуценят, і Сірому зрештою стало зрозуміло, чому не тікала Білявка, чому вона намагалася імітувати втечу – рятувала, відводила від малих небезпеку. Після короткої наради – про щось вони там сперечалися, розмахуючи руками, – жінка і ще один собаколов, коренастий такий чоловік вже похилого віку, взяли цуценят і понесли до моста. «Топити», – здогадався Сірий, але неправильно здогадався – собаколови взяли в машині лопату і викопали яму, куди кинули цуценят і закидали камінням і землею, після чого, дуже задоволені собою, повернулися до машини і подалися геть. Сірий нісся східцями, навіть не дивлячись під ноги, до містка було не далеко і не близько, але сили не дозволяли бігти швидко, втома та хвороба розвалювали тіло на шматки, проте він намагався. «Стій! – крикнув бригадир дядько Павло. – Стій, кажу тобі!» – і схопив за руку, Сірий зупинився, в очах попливло, і він майже втратив свідомість, так запаморочилося в голові: що не кажи, а став він аж занадто