Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій

на худу нещасну довгу білу суку, що забилася в кут, важко дихаючи і звісивши язика – Вікторія тільки зараз роздивилася її рожевий живіт: «Так у тебе ж цуценята, бідолашна моя, вибач!» – тільки і встигла подумати, як ліфт зупинився, і відчинилися двері, чиновники почали непоспіхом виходити, тому Білявка встигла першою, прослизнувши боками по штанях – нарешті вони її помітили і здивувалися, подивилися строго, начебто хотіли запитати: «А ви до кого на прийом, громадянко Собако? Ви записувалися, га?» Білявка знову опинилася наче в пастці – по коридору праворуч відкритими залишалися єдині двері, які вели до приймальні мера; позаду стояла Вікторія, ліворуч – два грізного вигляду чоловіки, які пахли незнайомо і неприємно. В приймальні сиділо, очікуючи особистого прийому, городян п’ятнадцять-двадцять, деякі з них приходили сюди не вперше, тому почувалися вільно – ходили по кімнаті, говорили по мобільному телефону, не зважаючи на прохання не заважати працювати. Особистий прийом мав би початися вже годину тому, але в зв’язку з вчорашнім днем народження вийшла накладка – мер хоча цього року нікуди і не їздив святкувати, на роботу запізнився, тож процес піднесення дарів підлеглими співпав із прийомом громадян, тож люди змушені були чекати; проте вони не сердилися, добре розуміючи, що добрий мер із подарунками краще, ніж просто мер із похмілля. А мер натомість мав прекрасний настрій – вперше за сім років на посаді на день народження йому не підкинули біле цуценя, вперше воно йому навіть не намарилося, не наснилися, і це «…величезний прогрес, бравіссімо!» – як сказав учора ввечері його нетверезий нарколог, бо, по правді кажучи, весь день його теліпало не на жарт – і хапало, хапало, хапало холодними липкими долонями за серце. Тільки-но він закривав очі, як білий чорт у вигляді білого хорта проникав поміж ребер, наче величезний слизький хробак, залазив у грудину і обвивав, стискав серце і давив, давив! Але ближче до вечора – він плюнув цього року, нікуди не поїхав, не став ховатися, який сенс, ну, який?! – ніякого! – психіатр правильно зауважив, що від себе не втечеш – марево розвіялося, у настрої виглянуло сонечко, він навіть поспілкувався нормально з дружиною. Тож день народження вчора пройшов – тьху-тьху-тьху, без неприємних психологічних навантажень і усобачених видінь. Зате назагал останні дні видалися напрочуд напруженими – позавчора він мав заключну зустріч щодо генерального плану розвитку міста, ось, в цьому кабінеті, який зараз вщент завалений подарунками – столи, диван, підлога; ось тут вони і сиділи, навкруг маленького журнального столика: він, мер міста, Гена Підписздєсь (він так колись «трошки по-дебільному» обмовився на сесії міськради, а прізвисько приліпилося); начальник управління земельних ресурсів Саня Хрущ, представник місцевого кримінального угруповання; звісно, Ростик Куций, мерів заступник і «гаманець»; Марта Донець, головний юрист мерії, яка відповідала ще й за зв’язки з громадськістю, але всі її таланти вичерпувалися тим, щоб одночасно бути коханкою двох головних суддів – адміністративного та господарчого судів. На стіні висіла величезна карта міста, розкреслена, як генеральний план розвитку території – у всіляких кольорових квадратиках, «зонах» і т. п., біля якої вусатим козликом стрибав начальник управління архітектури Борис Кондачков. «Наразі, – тоненьким єлейним голоском сповістив він, – всі землі, що означені, як «зелені зони, вільні від забудови» – для того, щоб громадські обговорення пройшли спокійно – вже в наступному документі, плані детального планування, ці зони матимуть коди, що дозволять в них будувати заклади громадського харчування, спортивні споруди тощо. «А як щодо житлової забудови? Котеджів?» – подав голос Саня Хрущ. «Тут у нас все враховано, не виникне жодних питань. Все, що ви замовляли, відійде під забудову: де котеджну, де багатоповерхову. Ось, до речі, хочу звернути вашу увагу на наступний момент – ми всі існуючі малі архітектурні форми…» – «Що таке?! – здивувався Хрущ, – які форми?» – «Кіоски, Саня, МАФи – це кіоски, запам’ятай же, нарешті! Через тиждень містобудівна рада, мусиш володіти термінологією», – терпляче повчав мер нового колегу. Вже два роки, як всі кошти від оборудок із землею йшли на общак крадіїв у законі, яким «підігрівали» зони – мер, як завсігдник постійний боржник підпільних казино та будинків розпусти висів у крадіїв на величезному гачку. Тож те, що кошти міської громади знаходять таке дивне використання, мера зовсім не бентежило, він переймався іншим, за що, себто, і точилася вже котрий місяць суперечка – який відсоток особисто йому належатиме від цих забудов. Ні, він нічого не просив, він готовий вкладати власні ресурси разом із Ростиком, але кримінальники тільки стелили м’яко: «На зоні, якщо потрапиш, матимеш все найкраще – чай, тьолок, сигарети, та ти там і сидіти не сидітимеш, тільки рахуватимешся, а так засмагатимеш на «малинах» із братвою!» – обіцяла йому братва у відповідь на кримінальні впровадження, ініційовані політичними конкурентами. Мер дуже боявся потрапити до тюрми, боявся знущань, фізичного насилля, залишитись без належного звичного комфорту, а він таки пару років тому був близький до арешту; ух, як їх придушив тоді той новенький київський прокурор, і якби не губернатор, якому він обміняв доходи від всього міського транспорту та ЖКГ на підтримку в Києві, то точно кукурікав би зараз на кічі. А так дивись – торгується з крадіями в законі, поважними людьми мало не в усій Європі, дарма що втратив контроль над містом, то дрібниці, як виявляється. Головне – чистий прибуток, спокійна совість та забезпечена старість, а щоб так сталося, ти завжди маєш знати, кому і скільки відстібнути.

Тим часом Борис Кондачков продовжував солодко оповідати про враховані переваги і затуманені перспективи. Головний архітектор мав неймовірну кількість чеснот як чиновник, але найбільша полягала в тому, що він міг легко сказати сотні дві-три правильних і вагомих красивих слів, які при повторному прослухуванні раптом виявляються позбавленим сенсу текстом, ненав’язливим сюром ні про що. Кар’єру свою Кондачков починав одразу і круто, і головним архітектором міста служив уже більше п’ятнадцяти років, при різних мерах і владі, тож усі навколишні архітектурні кошмари він міг заслужено записати собі в актив, але такі дрібниці його не турбували. Ще одним секретом успіху Кондачкова-чиновника була неймовірна слизькість і вміння виплутуватися з будь-яких каверзних ситуацій. Його виключали за плагіат зі спілки архітекторів області, на нього відкривали кримінальну справу за фактом привласнення державної архітектурної премії за проект, який він не створював, відкривали карну справу за фактом привласнення проектів реконструкції старовинних церков – за всіма цими ознаками Кондачков був злочинець і