Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій

– Хто мене покарає? Та мені тільки спасибі скажуть! А насправді мені байдуже, я не за цим прийшов. Мені гроші потрібні. У Трифілія були з собою, але мало, на кілька шоколадок і таксі, не більше. Дай мені грошей.

– Я зараз міліцію викличу!

– Навряд чи. Перша ж і постраждаєш, а то ти наших ментів не знаєш – тут не відкупишся за сто баксів! Дай мені грошей, прошу!

Софія всіх їх знала, дійсно, і тому міліцію не викликала. Натомість покликала касирку, наполохану, наче курка посеред дороги, і всю денну виручку віддала Сірому.

– Вистачить?

– Не знаю, – чесно сказав Сірий. – Дякую. Нехай щастить.

«От і я так думаю, що нічого тут шастати», – гірко посміхнулася Софія і закрила обличчя великими долонями. Плечі її здригалися від шалених ридань.

Будинки, мости і дерева – ось що робить міста по-справжньому неповторними. Це якщо не брати до уваги людей. Вона одразу вирішила, що фільм має бути чорно-білим. Хай кадри мерехтять, наче сніг по чорному асфальту, колір тут зайвий, фарби – це нечесно по відношенню до міста і дідових оповідей, не потрібно нічого додавати, колір – то завжди суб’єктивно, можливо, навіть звуку не потрібно, лаконічна німа оповідь: через знаки, символи і рухи.

Вікторія йшла по найгарнішій, як на її смак, вулиці міста і подумки писала сценарій для документального фільму, який планувала зняти по закінченню режисерських курсів. Робота танцівницею в клубах та на елітних світських тусовках – то лише необхідний заробіток на шматок хліба, деякою мірою навіть налагодження зв’язків, і хоча вона й не належала до перших кіл у своїй професії, але достатньо часто брала участь в різноманітних презентаціях та шоу, щоб познайомитись там із потрібними людьми. Але якщо вже зовсім чесно, то залишатися в Москві вона аж ніяк не планувала – її манила Європа, вона послідовно вдосконалювала французьку і мріяла про Париж, де в невеличкій студії одного із друзів проглядалася перспектива для роботи фотографом; відстані її не лякали, світ став таким малим, що достатньо простягнути руку – і ти на Карибах (не Карабах) або на Кубі (не Кубані).

Вона захопилася кіно несподівано; в дитинстві батьки пророкували дівчинці кар’єру архітектора – мала незле малювала, а для фізичного розвитку віддали ще й на бальні танці, якими вона всерйоз захопилась: аплодисменти публіки, виступи, яскраві сукні і зачіски, перемоги на конкурсах, міжнародні поїздки, турніри не могли не подобатись. Паралельно Віка встигала відвідувати художню школу, де вже в останній рік відкрила для себе фотографію – якраз наступила цифрова ера доступного фото, коли кожен другий громадянин вважав себе фотомайстром, і кожен десятий мав крутий фотоапарат. Вона ж працювала старим дідовим «Зенітом» на чорно-білу плівку, і вся та марудна процедура – від встановлення витримки до проявлення світлини – їй страшенно подобалася. У випускному класі школи Вікторія познайомилася з художником – відомим, елегантним, талановитим, веселим, щедрим – і стала його коханкою. Він мав усього два недоліки: вік – десь глибоко за п’ятдесят, і сварливу дружину; але з ними дівчина легко змирилася, тому що сама мала їх не менше: вік – сімнадцять і старосвітських батьків, навіть молодших за її коханця, які погрожували посадити художника в тюрму за педофілію. Познайомилися вони не випадково. Першого вересня, на День знань, до їхньої школи традиційно запросили митців – розповідати про високу місію мистецтва, тобто нести, як водиться у такої публіки, суцільну нещиру ахінею; лише підтягнутий засмаглий сивочолий художник із ясними очима говорив простими словами зрозумілі речі: талановитих багато, але досягає успіху той, кому пощастить із людьми, які підтримають їхню творчість; пощастить у підсумку тому, хто працює невблаганно щодо себе; «…перемагає той, хто сміливий», – сказав він. Школярі насамкінець зустрічі продемонстрували свої роботи, і Віка показала власноруч зроблені і проявлені чорно-білі фотографії вулиці, по якій вона зараз йшла. «Гарні роботи, талановиті, – сказав художник, – приходь до мене в майстерню, я познайомлю тебе з головою спілки фотографів міста». Вона прийшла наступної неділі, як і домовлялися, але, ясна річ, ніяким головою спілки фотографів в майстерні і не пахло, а пахло звабленням, тютюном і вином; художник недовго її вмовляв; вона знала про своє красиве тіло, але ж про це, крім неї, більше майже нікому не було відомо, і це її по-справжньому бентежило, тож Вікторія спочатку позувала оголеною кілька вихідних, а потім… Потім у них розгорілося шалене кохання, проти якого протестували всі навколо, однак суцільне суспільне несприйняття ще більше розпалювало полум’я пристрасті, яке перекинулося майже на всі сфери їхнього життя, в результаті чого художник від кохання з’їхав спочатку з глузду, а потім і з дому до майстерні, а вона легко кинула свого пацанчика, Сірого, і як тільки їй виповнилося вісімнадцять, переїхала до художника, і вони зажили щасливо, але недовго. Згодом з’ясувалося, що художник має і третій недолік – злигатися з усіма підряд своїми моделями. І хоча фізичні можливості мав уже вельми обмежені, за звичкою намагань і домагань не полишав, і поки Вікторія ходила в університет вивчати французьку мову, художник жив, як звик. Але якось одного похмурого осіннього дня (як це зазвичай і буває в таких історіях) несподівано відмінили разом всі пари, і Вікторія повернулася додому значно раніше. От і все. Те, на що все життя закривала очі дружина («Він же митець! Йому потрібні нові емоції!»), Віка не змогла навіть прикрити повіки: «До чого тут «митець»? Та ти просто козел!» – на тому й пішла геть з майстерні, розбивши вщент власне серце, бо, як не дивно, художника вона кохала до безтями: він став її першим чоловіком, він привчив її читати книжки, надав впевненості, першим помітив її кінематографічне мислення, хист до створення образів, тож поки вона самозахоплено тренувала в собі майбутнє моделі по той бік об’єктиву, він взяв її за руку і