мав би сидіти зараз у в’язниці, натомість він, як з гуски вода, стояв біля генерального плану міста, який сам же і перемальовував на догоду міському голові і губернатору (крематорій в парковій зоні, шедевр зодчества, між іншим, декоративне панно в національному стилі і римські колони на вході), і рахував, коли, скільки і як він братиме за ту чи іншу ділянку землі або дозвіл на будівництво за новими правилами. Кондачков і так уже заробив на цьому стратегічному документі немало – просто узаконив одним генпланом всі незаконні будівництва – а їх стояло в місті сотні, чи йому не знати – і взяв за цю невеличку послугу трохи грошенят. З кожного кіоску, з кожного гаража, та що там рахувати, власне? О, це насправді був невловний Джо! Скільки разів його хотіли дістати, змістити, спіймати, але кожного разу страждав хтось інший, але не Кондачков. Для пересічних містян і мас-медіа він культивував образ інтелігентного фахівця з витонченим смаком, знавця церков і старожитностей: влаштовував власні фотовиставки, виступав по місцевому телебаченню в авторській програмі – з солом’яним брилем на голові та вишиванці, що насправді виглядало потішно, бо характерно засмагле обличчя Кондачкова ідеально личило до єврейської кіпи або арабської куфії, але аж ніяк до українського бриля. Але тема «відродження національної духовності» стала козирною картою в тій грі, яку вів архітектор з можновладцями за право пріоритетного розподілу хабарів за землю під будівництво; він знаходив різноманітні шляхи до сердець та гаманців мерів і губернаторів, його фантазія здавалась невичерпною: Кондачков знайомився з дружинами високопосадовців, організовував із ними спільні благодійні фонди для залучення коштів для монастирів, безоплатно малював проекти і ескізи для їхніх будинків та дач, словом, із парадного боку він блищав, наче котячі яйця навесні. В результаті своїх старань Кондачков міг собі дозволити великий приватний будинок у престижному районі міста, одного погляду на який було достатньо, щоб переконатися в абсолютній відсутності художнього смаку у його господаря; тримав коней, кілька породистих псів, подорожував екзотичними країнами разом із дружиною і чотирма дітьми, словом, сибаритствував по повній, бо тільки за дозвіл на розміщення одного кіоску брав із підприємців чотири тисячі доларів – дві віддавав мерові, дві залишав собі, а за два роки таких споруд в місті виросло близько трьох сотень. Він знав, за що лицедіяв, за що ламав комедію, принижувався, однак обрав цей шлях свідомо, бо як спеціаліст не мав хисту, а як митець – смаку, тож все, що він міг зробити, щоб дозволити собі жити так, як він бажав – стати мерзотником. Але Кондачков міг хизуватися стародавніми церквами і відродженням духовності по довгих волохатих вухах мерів та губернаторів – політики за фахом мають підтримувати таку маячню, але серйозних людей, що зайшли нині до міської влади, на такі понти не розведеш. Тому ставка мера на красномовність і слимакуватість архітектора не зіграла – серйозні люди вимагали конкретних відповідей на конкретні запитання, і настав час, коли жарти скінчилися, і довелося розписувати все до останньої сотки землі, чого меру дуже не хотілося робити – він звик до заначок, резерву, але, зазираючи в холодні очі своїх нових партнерів, він розумів – доведеться поступитися. Господи, як складно працювати мером! Він неуважно роздивлявся генеральний план; на робочому столі, як завжди, чистому від зайвих речей, акуратно лежали складені стосом і ще не підписані папери, в лівому кутку стояв великий дерев’яний молоток із надписом «Останній аргумент мера» – вчора подарували правоохоронці з натяком; прямо перед ним – дійсно основний робочий інструмент, ноутбук, яким він, фігурально кажучи, «мочив» опонентів через соціальні мережі; а за спиною висіли два портрети – чинного президента країни і почесного громадянина міста – мільйонера-цукрозаводчика ще царських часів Харитона Павленка, який, по суті, і зробив це місто містом, збудувавши власним коштом заводи, школи, лікарні, кадетський корпус. Жартуючи, мер серед своїх казав, що єдина різниця між ним і Павленком полягає в тому, що тоді «батько» міста брав власні кошти і вносив їх до міського бюджету, а тепер «батько» бере бюджетні кошти і вносить їх до власних кишень. «Так хто з нас розумніший? – риторично вигукував мер. – Хто правильно розподіляє ресурси?!» Він вважав себе людиною, яка осягнула сенс життя і знала його на смак із усіх боків, тому ані минуле, ані майбутнє, за великим рахунком, його не турбувало, точніше, його не турбувало нічого, що не стосується його особисто і його інтересів. Тому він із жалем дивився на генеральний план міста – всі «шоколадні» місця довелося віддати майже задарма… Двері тихенько відчинилися, Інфузорія, продемонструвавши за звичкою з-за одвірка лише ноги сорок другого та груди четвертого, повідомила: «Геннадію Івановичу, найголовніший подарунок!»
В цей час двоє мужиків у жовтих гумових чоботях та синіх комбінезонах із надписом на спині КП «Центральне міське кладовище», неквапливо розвертаючись, занесли в приймальню щось велике і пласке, що здалеку нагадувало великий телевізор «плазма», і чекали, поки по східцях неспішно прибуде сам даритель – директор центрального кладовища Сергій Кіндратович. Інфузорія, здивовано роздивившись такий нестандартного вигляду подарунок, у першу мить трохи збентежилася, бо знала оригінальне почуття гумору Сергія Кіндратовича, тобто, можливо, там не телевізор, а якась мармурова плита з надписом, хтозна?
– «Плазма»? – акуратно запитала вона у Сергія Кіндратовича.
– Краще, – відповів той, входячи до приймальні і весело посміхаючись. – Значно краще!
Люди розступилися, даючи дорогу мужикам із подарунком, хтось притримував двері, Інфузорія говорила з мером – і якраз у цю мить в приймальню влетів білий брудний собака, а за ним – тендітна дівчина з довгим темним кучерявим волоссям, наче тайська принцеса. Вікторія чула, як по східцях вже гупають важкі черевики великого лисого чоловіка, лунають грубі голоси, певне, це бігли за Білявкою ловці псів (ловці снів?), рахунок йшов на секунди, але шлях окреслений лежав один – прямо, прямо, наліво, туди, де відчинено. Білявка з усього розмаху, круто заклавши віраж, стрімголов кинулася по живому коридору, що створили відвідувачі для вітально-подарункової процесії, – у відкриті до кабінету мера двері, сподіваючись, що це і є вихід.
– Геннадію Івановичу, найголовніший подарунок, – урочисто, наче на концерті оголошують відомого співака, повторила посміхаючись секретарка, і в кабінет вскочив білий собака, а за нею – красива дівчина.
Мер, перед очима якого
