Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс

І що з того, що царський указ — на випадок втечі на Україну — знищити на місці, — кажуть, все ще залишається в силі?

Бо хто його тепер знищить, як Петро Дорошенко вже віками не знає смерті. І знати її ніколи не буде. То як же можна вбити безсмертного?

Але ж і дивний ми народ, українці! Навіть ворогів своїх називали і називаємо лагідно: воріженьки. «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці», — співаємо. А вони не зникають, якщо одні раптом зникнуть, на їхнє місце відразу ж інші вигулькнуть, і все починається спочатку.

Якщо вороги для українців були воріженьки, то самих українців як тільки тії воріженьки, сусіди близькії, не називали! Поляки: хамами, бидлом, холопами, збойцями; татари чи турки — шайтанами; росіяни — хохлами, малоросами, ворами, розбійниками, ізмєнніками, мазепинцями, сепаратистами (за те, що волі хотіли), пізніше петлюрівцями, бандерівцями.

Щоб обезголовити українців, знищували їхніх національних героїв та зверхників. Татари і турки — Дмитра Вишневецького, Богдана Ружинського, Михайла Дорошенка, Юрія Хмельницького, Миколу Підкову; поляки — Івана Підкову, Самійла Зборовського, Івана Сулиму, Василя Томиленка, Павла Бута-Павлюка, Івана Виговського, ватажків народних повстань Наливайка, Гонту; росіяни засилали до свого несходимого Сибіру, на Північ, або тримали в інших краях чи й доводили до смерті гетьманів і кошових (не кажучи вже за полковників та іншу військову старшину): Івана Брюховецького, Івана Сірка, Дем’яна Многогрішного, Якима Сомка, Петра Дорошенка, Івана Самойловича, Івана Мазепу, Пилипа Орлика, Костя Гордієнка, Павла Полуботка, Петра Калнишевського (а ще М. Залізняка, У. Кармелюка, Т. Шевченка і багатьох, багатьох інших!)

На сусідів Україні везло, всі вони намагалися розширити свої імперії, королівства та ханства за її рахунок. Всі себе вважали пупом землі, виводячи різні реакційні теорії на кшталт пангерманізму в німців, що вони — месії, а всі інші — відсталі народи, і вони мають здійснювати свою «месіанську роль» серед негерманських, некультурних, відсталих народів, особливо слов’ян. Поляки, яких німці в свою чергу вважали відсталими, насаджували католицизм серед «безбожних схизматів» та будували своє королівство «від можа й до можа» за рахунок сусідів; турки й татари, оголосивши себе «воїнами Аллаха», всюди насаджували своє мусульманство, Москва віддавна вважала, що тільки вона — «третій Рим» і повинна серед інших народів втілювати свою месіанську роль, себто насаджувати свій імперіалізм і колоніалізм…

І тільки українці так і не докумекали і собі придумати якусь там теорію про буцімто свою месіанську роль, а тому прохали в молитвах Господа інше: «…А тих, що в рабстві, в полоні, на вигнанні, в кайданах, на морях, у тюрмах, у голоді й спразі й наготі — всіх помилуй, потіш, всіх обрадуй, радість творячи їм тілесну й душевну. Амінь!»

До єдності закликатиме Іван Мазепа:

Жалься, Боже, України,

Що не в купі має сина!

………………

Без жодної політики,

Озьміться всі за руки,

Не допустіть горької муки

Матці своїй більше терпіти.

Шевченко молив: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!» І досі молить нас, і досі нас благає, а ми все не вкупі. Невже й справді дивний ми народ, українці? Іноді аж сумно стає.

Але, як писав ще славетний чоловік чарівної праправнучки Петра Дорошенка: «Были бы мы живы: будем когда-нибудь и веселы».

А будемо, бо ж є у нас з ким бути веселими. Он Петро Дорофійович Дорошенко яких мав соратників бойових, полковників і старшин, товаришів військових і не військових, дорошенківців славних, ним випестуваних. Згадаймо їх поіменно: Тиміш Носач, Григорій Гамалія, Прокіп Бережецький, Павло Апостол, Яків Лизогуб, Михайло Зеленський, Ярема Петрановський, Іван Креховецький, Михайло Вуяхевич, Остап Гоголь, Павло Яненко-Хмельницький, Іван Васильківський, Григорій Білогруд, Іван Гулак, Лукаш Бускевич, Іван Гладкий, Кіндрат Жеребило, Федір Кандиба, Яків і Михайло Корицькі, Іван Мазепа, Іван Нечай, Федір Мовчан, Іван Чекаловський, Дмитро Чернявський, Михайло Раткевич-Портянка, Олександр Урбанович, Прокіп Поривай, митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський, а також грек Астаматій, німець капітан Бідерман, — всі вони, згуртовані гетьманом Дорошенком (а скількох тут не згадано!), стояли за державну самостійність України — у її широких етнографічних межах: «долгота от Путивля за Перемишль и Самбор; аж до Санока, широта же от Днестра до Двины и за Двину простерся».

Як повіє вітер зі Сходу, з далекої України, то ні-ні, та й вчувається у Підмосков’ї в посвисті вітру невмируще:

Ой, на горі,

Та женці жнуть.

А попід горою

Яром-долиною

Козаки йдуть…

І веде їх, звичайно ж, він, Петро Дорошенко, і веде — ХОРОШЕНЬКО.

2002 р., м. Київ

ЛІНІЯ МАННЕРГЕЙМА

Повість-есе

Частина перша

«ПРО МОЄ МАЙБУТНЄ ЯСНОВИДИЦЯ ЗМОГЛА РОЗПОВІСТИ БАГАТО ДИВНОГО». ФІН ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДО ФІНЛЯНДІЇ

Пророчице, скажи, чи я верну

живий з моєї справи?

Л. Українка

Од молдаванина до фіна

На всіх язиках все мовчить.

Бо благоденствує…

Т. Шевченко

…Слів не наших не придбав я,

не приніс з чужої мови…

«Калевала»

В перших числах жовтня 1917 року, спустившись з сірих од сльотавих туманів карпатських гір, де тоді проходила лінія Південного фронту Першої світової війни, з Румунії відбув до Одеси на лікування командуючий 6–м кавалерійським армійським корпусом генерал-лейтенант Маннергейм.

В Трансільванії, охопленій гарячим багрянцем, палахкотіла золотава осінь. На війну мовби й знаку…

За Сучавою, на барвистих рівнинах Придунав’я, де в розпалі буяло бабине літо і де ще блукали безжурні марева, він уже чув не гул канонади, що, здавалося, навічно в’їлася в усе його єство і душу, а безтурботні пташині крики, ревисько худоби, що її гнали з пастівників, і це його приємно вразило. Виявляється, є ще й інше життя, не окопне, без передової, без лінії фронту, що стрімко відкочується до кордонів імперії, без атак і контратак, без наступів і відступів, без гіркоти поразок і порохового диму, і в ньому, цьому іншому, вже призабутому ним світі, була своя поезія і свій елегійний смуток.

Румуни, як ніби нічого й не творилося в Трансільванії, порались на клаптиках нивок, що ними були покраяні тамтешні краї. Переповнені запізнілим городнім збіжжям, скрипіли каруци, що їх, меланхолійно ремигаючи, неквапом тягли задумливо-ліниві флегматичні воли.

Повертаючись з полів, чорноокі румунки зазвичай виспівували-телесувалися, і він бачив блиск їхніх білих зубів та невгамовні бісики чорних живих очей, і йому чи не вперше за карпатський похід захотілося жити, бо життя, виявляється, варте того.

У високому небі