Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс
Ф. Уманець у монографії про дорошенківця Івана Мазепу пише, що покоління, яке саме вмирало за Україну, мириться мимоволі з Дорошенком задля його політичної програми. «Всі цінили у ньому непохитну вірність національній ідеї. Він не досяг мети, але для багатьох було ясно, що доля поклала на нього завдання вирішити політичну квадратуру круга». Що Дорошенко був «громадянин, цілою душею відданий інтересам батьківщини, талановитий вояк, зручний дипломат, претендент на політичну спадщину Хмельницького».
Михайло Грушевський, «Ілюстрована історія України»: Дорошенко «був чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України; приймаючи булаву з рук ханських, він вертався до старої гадки Хмельницького — поставити Україну в нейтральне становище між Москвою, Польщею і Туреччиною і запевнити їй повну свободу і автономію».
Дмитро Дорошенко: «Український народ тоді не виробив ще в собі свідомого устремління до політичної самостійности, розумів його (Дорошенка) душею й молився за свого „Богом даного гетьмана Петра“. Слова: „отчизна“, „заплакана матка Україна“ в устах Дорошенка бринять щиро й свідчать про живе, гаряче почуття. „Цілість“ отчизни стоїть у Дорошенка на першому плані: і коли він говорить про „упадлую отчизну малоросійськую“, то плачуть навіть запорожці… Людина бистрого розуму, красномовна, з сильною залізною логікою, волею й неустрашима, з високим почуттям власної гідності, Дорошенко імпонував своєю особою й своїм, і чужим…»
На початку 1670 року наказний гетьман Яків Лизогуб від імені Дорошенкової старшини надіслав листа до козаків, старшин і товариства в Лубнах, до осіб духовного й світського стану, до мирян і черні, які було захиталися «у вірності Дорошенку» і почали гадати, чи не перейти їм під руку царя, у якому, зокрема, писалося:
«…Гадаю, кожен з вас пам’ятає, як багато гетьманів в недавні часи було учинилося в Україні, отчизні нашій, за допущенієм московським: як багато за їхнім приводом виведено з отчизни нашої чесних людей; як багато крові неповинних душ з народу нашого розлито по зруйнуванні різних міст в Україні, як багато і по сей час братії нашої… перебуває на московському засланні у неволі: те все діялось на наших очах і за нашої пам’яти… Чи це для добра нашого народу чи для його знищення Москва нацьковує народ наш і Військо Запорозьке, щоб ми один одного різали? Нехай собі цар московський і король польський, яко християнські монархи, будуть собі здорові. Але нам з вами для чого між собою різнитись? Коли вони, яко монархи між собою про заспокоєння своїх держав умовляються, то й нам треба не різнячись, усім укупі про свої вольності і про заспокоєння отчизни нашої України радитись. До цього маємо ми доброго й справедливого провідника, пана гетьмана Петра Дорошенка, котрий ні про що інше, як тільки про те, щоб Україна ніколи не була роздвоєна і порізнена, мислить; …бо як не будемо між собою триматись одної думки, то якої вольности і якої безпечности кожен з народу нашого може потім сподіватись? Про це поміркуймо… Пощо нам чуже військо на поміч закликати? Самі б могли, кого треба, приборкати, якби тільки одної думки трималися. Пан гетьман завжди про те дбає, щоб Україна, отчизна наша, ніколи не була поділена, але перебувала б у повній єдності. Самі тільки не пожалійте старання, а ми з свого боку, під проводом пана гетьмана, готові життя своє покласти за нашу оборону; нехай вороги не сміються більше з нашої отчизни і Війська Запорозького».
Але, на жаль, (і про це й сьогодні треба пам’ятати й робити з цього висновки) «зусилля Дорошенка вибороти для України політичну самостійність не залишили в свідомості українського народу глибокого сліду й не створили відповідні традиції: українське громадянство не встигло ще виховати в собі уміння необхідности мати власну незалежну державу, ідея такої держави могла постати в умовах лише нечисленного гурту передових людей. Дорошенко зійшов у могилу неоцінений і забутий своїми земляками, а разом з ним було поховано надовго ідею незалежності України. Правда, колишній дорошенківець Іван Мазепа зробив десять літ тому по смерті Дорошенка нову героїчну спробу вибороти рідному краю незалежність за допомогою шведів. Але його спроба не повелася, розбившись так, як і за Дорошенка, головне об несвідомість і непідготовленість народної маси, і Мазепа зійшов з історичної арени під прокляття як ворогів, так і своїх людей. Протягом майже двохсот літ українська історична думка, як ми бачили, не спромоглася зрозуміти й справедливо оцінити діяльність Дорошенка. Але чи ця діяльність проминула таки справді безслідно й марно?»
Відповідь на це питання і сьогодні актуальна, як ніколи. І наша подальша доля, і наша незалежна Україна буде залежати від того, яку ми відповідь дамо на це вічне українське питання. З ким ми сьогодні, панове-товариство? Якщо з Дорошенком (ми з ним, а не він з нами), то це одне, якщо ж ні… О, це вже зовсім інше… Тоді доводиться з болем і гіркотою погодитись з польським панством, яке у всі минулі віки обзивало (а раптом небезпідставно?) нас бидлом та холопами…
У 1847 році Тарас Шевченко в полоні безнадії, гіркоти й відчаю писатиме на засланні в Оренбурзькій фортеці про те, про що, але десь на півтораста років раніше поета, теж у полоні в гіркоті й безнадії думатиме гетьман Дорошенко в Ярополчому:
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і Господа любить…
А воно ж так Дорошенкові й випаде — не в Україні він доживатиме віку, не в рідній землі його поховають…
Гетьмана не стане 9 листопада 1698 року, і звідтоді він і понині — в московській землі із забороною повертатися додому.
9 листопада 1998 року виповнилось 300 років з дня смерті великого гетьмана. Триста років! А він все ще в полоні.
Вже й Україна стала незалежною, а він все ще в полоні.
Його трьохсотлітня могила з високим дубовим хрестом — в центрі Ярополчого, біля перехрестя трьох доріг, на березі Лами. А берег той високий, видноколи з нього далекі й мальовничі: сиза далечінь з полями, гаями та перелісками, вони то збігають в долину, то знову вихоплюються на пагорби — неозоре
