Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс
Офіційна людина (якщо так можна було назвати чиновників, які позапирались у своїх кабінетах) — більшість з них так і взагалі не з’являлася на службі, була розгублена, якщо не сказати — в трансі. Військові частини, ліквідувавши офіцерів, переходили на бік бунтівників, тюрми брали штурмом, випускаючи навсібіч арештантів, і ті займалися грабунками, посилилися напади на поліцейські дільниці, їх теж грабували й палили. Вуличне освітлення було слабким, а вікна будинків темними, в квартирах з обачності навіть не запалювали світла. Раз по раз вулицями проносилися вантажівки з червоними прапорами, у яких сиділи солдати й озброєна цивільна шпана з вуличними проститутками.
В Москві він з’явився разом з революцією, що вже спалахнула й там. Вона його всюди тепер супроводжувала, йшла за ним по п’ятах, і від неї неможливо було ані сховатися, ані бодай відірватися на день-два. У Київ він теж прибув разом з революцією (бачив, як прикрасили пам’ятник Столипіну червоним шарфом). Не затримуючись в матері городів руських, відразу ж відбув на південь і після авдієнції в командуючого Південним (румунським) фронтом генерала Сахарова, якого марно намагався було вмовити очолити спротив анархії та революційному розгулу, проте генерал виявився надто обачним, якщо не сказати — боязливим, з відомої слов’янської когорти «Як би чого не сталося? Авось, і так пронесе…», тож на фронт відбув з важким серцем, де, за його пізнішими розповідями, «революція поширювалася, як лісова пожежа». Особливо зміцніли анархічні настрої, як Тимчасовий уряд оголосив про свободу слова, преси, зібрань, а також про право на страйки, які віднині можна було проводити навіть у військових — нонсенс з нонсенсів! — частинах. Військові трибунали і смертна кара теж були відмінені, і офіцери вже всерйоз непокоїлись за власне життя. За нововведеннями тепер солдат міг будь-коли взяти відпустку, або, простіше кажучи, злиняти — дезертирів на кінець лютого вже нараховувалося більше мільйона, а військове керівництво, розповідав Маннергейм в готелі «Лондон», нічого не робило для боротьби з революційною анархією. (Щоправда, генерал Корнілов спробував було своєю владою відновити військові трибунали у ввірених йому частинах та смертну кару, що зіграло деяку роль, але виправити становище вже не могло — лінія фронту відкотилася аж на 100 кілометрів назад).
Ситуація у військах погіршувалася з кожним днем, і в Маннергейма почав нарешті визрівати задум: чи не пора вже йому розлучатися з російською армією, якій він віддав тридцять найкращих своїх літ?
Але потрібна була причина. А тут і випадок трапився: під час лихого скакання його гарячий жеребець спіткнувся і впав. Маннергейм при падінні пошкодив ногу, лікар армійського корпусу поклав його в госпіталь, як запевнив, на два місяці… За свою військову кар’єру генерал-лейтенант тринадцять разів ламав собі кістки! Найсерйознішу травму отримав не так давно в Німеччині, куди їздив купувати коней для імператорських конюшень — від удару в коліно копитом чашечка розкололась на п’ять частин, і нога в коліні якийсь час не могла згинатися, але його втішив імператорський лікар: «Хоч вам буде трудно вести ескадрон, ви все ж чудово зможете командувати полком, і ніхто не завадить вам стати генералом».
Генералом він стане, коліно залікує, хоч воно й залишиться слабким на все подальше життя. Але що вдієш, виправдовувався він, людина, яка займається кіньми, не може уникнути таких ударів (до речі, болючих до того, що можна померти від раптового больового шоку), а він, попри все, зізнаватиметься, що «всі речі, які мають відношення до кавалерії — вибір коня, об’їздка, скачки — і понині залишаються для мене найприємнішими задоволеннями».
Ось після останнього пошкодження вже пошкодженої ноги він і подумав: ось вона, щаслива приключка, якої я чекаю! І взяв відрядження до Одеси на лікування — не все одно, де маятися з ногою два місяці — в румунській Сучаві, де тоді перебував його штаб, чи в тихій сонячній Одесі, де все ж таки більше цивілізації? А вже в Одесі, думалось, знайде зручний привід для поїздки в Петроград, а з Петрограда як-небудь дістанеться до Фінляндії — рукою подати. Подякував офіцерам за службу, з усіма сердечно попрощався і відбув до Одеси, в душі переконаний, що на цьому його тридцятилітня служба Російській імперії і завершиться.
Дружині заздалегідь відправив депешу: живий, здоровий, «мрію про швидку зустріч в рідних пенатах, де утішуся ласкавим сяйвом твоїх рідних очей…»
В перлині Чорномор’я, як здавна називали Одесу, була напрочуд тепла осінь — після осоружних гірських туманів і гнилої мряки Трансільванії Маннергейм відігрівався на узбережжі Чорного моря не тільки тілом, а й душею відходив. В колишньому татарському поселенні Хаджибей, на чиєму місці виникла спершу російська фортеця, а з 1795 року і нове місто під назвою Одеса, було ще відносно спокійно, хоча цього й зоставалося вже на останні дні. Але море ще залишалося літнім, осінні шторми ще були десь за обріями, і на пляжах — особливо після обіду — ніжились любителі морських купань. В той час місто за обсягом торгівлі займало друге місце після Петербурга (це давало хоч якесь життя), мало свій університет і, звичайно ж, свій власний комітет РСДРП, про який тоді рідко хто чув, а пізніше й організації «Південна революційна група соціал-демократів», «Південний революційний союз» та «Робітнича воля», але крім гучних назв вони не мали інших достоїнств, і в місті ще було, слава Богу, відносно спокійно. Принаймні в готелі «Лондон», де, як і за мирних часів, звично розважалося російське офіцерство, дворянство, різні товстосуми. До захоплення більшовиками влади в Одесі залишався ще цілий рік. А втім, Маннергейм у місті майже не бував — крім Дерибасівської та вокзалу, — і довго затримуватися на півдні не збирався. Лише підлікувати ногу. Вивих був серйозний, при падінні з коня відбулося зміщення суглоба, правда, його на місці вправили, але не зовсім вдало — нога розпухла, і він ледве натягував чобіт. До стопи — хоч і не торкайся. Лікарі підозрювали розрив капсули суглоба та пошкодження сухожилля. Довелося вже в Одесі робити повторно болючу процедуру, і, о диво, справи швидко пішли на лад, і він уже міг вільніше ходити, хоча ще й не зовсім твердо.
Ось тоді він остаточно вирішив їхати до Петрограда і далі додому, до Фінляндії. Тим більше, армії, якій він віддав три десятиліття свого життя, вже по суті не було. Та й хай руські самі
